Масивна конструкція з хромованої сталі, матовий блиск і тонкий орнамент стоків. Якщо дивитися на нього звідти, де стояв Матерн, а не з маленьких дверей коло дошки, призначених для асистента, котрий привозив тіло, то стіл мерехтів, ніби зіниця велетенського ока без вій. За цим столом ніхто не сидів без болю. Синхронізація в анатомічному театрі — це зойк.
О двадцять третій годині п’ятдесят сім хвилин чорний лімузин із прапорцем радянського військового командування проминув ЕЛАЙД ЧЕКПОЙНТ ЧАРЛІ. На додаток до потужних прожекторів на високих щоглах, які зазвичай ночами освітлювали шматок вулиці між білим павільйоном із написом «ВИ ЗАЛИШАЄТЕ АМЕРИКАНСЬКИЙ СЕКТОР» та тісно виставленими загорожами й заслонами на східному боці, перехід через кордон освітлювали прожектори журналістів, що зайняли позиції на сходах, підвіконнях і на загорожах поміж ласими до новин глядачами.
Російський лімузин повільно котився через біле маркування кордону, і сполохи ще довго освітлювали середину кузова. Двоє з пасажирів у мундирах затуляли обличчя руками, третій — субчик у кашкеті та водій — руки міцно стискають кермо, погляд втуплено просто перед собою.
Навколо них панував такий лемент, що не чути було навіть глухого стукоту двигуна, навіть іншого звуку — засмоктуючого, з яким шини важко відділялися від покриття дороги, ніби цей рух коштував неймовірно важких зусиль серед зупиненого часу.
Через міст і Ландверканал — вона поверталася тим самим шляхом, яким до того йшла разом із Вібке. Потім у темряві повернула направо й миттєво, як їй здалося, зникла зі збудженого міста. Здивувалася, що навколо неї раптом стало так тихо. Якщо Мур справді відкрито, все мусить освітлюватися, пожвавитися, сповнитись шумом, подумала вона. І пішла далі вулицями, вистеленими бетонними плитами, між купами сміття, не помічаючи розрізу, що колись розтяв це місце.
Поки будинки й вулиці утворювалися, відмирали, злазили і знову виростали навколо, ніби нові шари шкіри, тут була нічийна земля, відросток рани, плетиво шрамів, несприйнятливе до всього; остаточно розітнуті нерви й відкриті відростки шкіри. Лише подекуди ліхтарі освітлювали землю. З кабіни водія вантажівки падало світло. Зрідка вона проходила повз будинки між земельними ділянками, засипаними уламками битої цегли. Знову і знову зарослі стіни, побиті машини, іржаві загорожі та нечитабельні вивіски.
Потім з темряви раптом виросли старі будівлі посольств Італії та Японії, ніби струп’я серед руїн. Вона пройшла повз повій, які до того стояли в напівтемряві, через Тірґартенштрасе в парк і рушила під деревами. Побачила в глибокій темряві безлистих кущів і під кронами, що кидали тінь на всипані білим гравієм доріжки, інших, котрі, здавалось, мали ту саму мету, що й вона. Обличчя вона не впізнала. Тіні, що лягали у протилежному від далекого світла напрямку, ставали все довшими, поки вона врешті не вийшла з-під дерев там, де Тірґартен закінчується коло Бранденбурзьких воріт. Коло оглядових майданчиків вона раптом опинилася посеред яскравого світла і зрозуміла: рана тут.
Вона з подивом побачила, що шрам, котрий проходив крізь усе місто, роззяпився вздовж Муру, наче погано загоєна тканина. Що це місце було сліпучо освітлене, а в рану швидко вганялися гачки. Сталь — блискавично у плоть, щоб, напружившись, остаточно розірвати безкровне сплетіння шрамів, яке десятиліттями здавалося вилікуваним.
З німецької переклав Богдан Стороха
Неля Ваховська
Чорна графема ранку
До роману Райнгарда Їрґля «Собачі ночі»
У всі часи існує війна (…) у всі часи бродять по світу колони біженців, у різні часи це тільки виглядає по-різному, доля іншого — забуття…
З усіх авторів 90-х, які займалися темою роз- та об’єднання Німеччини, постать Райнгарда Їрґля (нар. 1953) є, безперечно, найбільш одіозною: інженер-електронник за освітою, до 1996 року — технік-освітлювач театру Берлінер Фольксбюне, інтелектуал, натхненний працями Фуко, Батая, Барта, Шмітта, Юнґера та ін., який близько 10 років писав «у шухляду», не маючи змоги публікуватися в НДР. Проте навіть отримавши найвище визнання об’єднаної Німеччини — премію Ґ. Бюхнера 2010, Їрґль залишився в марґінальній позиції «живого класика», який не може жити з продажу своїх книжок (інтерв’ю для «Фокуса» від 09.07.2010). І це не дивно, адже аванґардні тексти Їрґля — це суцільний виклик читачеві: складна структура оповіді, світ у барвах експресіонізму, множинні алюзії до Бенна, Тракля, Арно Шмідта, Селіна, Беккета, Біблії, сучасного мистецтва та ін., оригінальна авторська орфографія й божевільний синтаксис.