Попри начебто закоханість Їрґля у стилізацію експресіоністських ландшафтів, його світ залишається світом політичним: «тамтой-всередині» не може померти, бо хронологічно він розміщений в добі «кінця історії» (Ф. Фукуяма), коли будь-який політичний дискурс зникає під тиском м’якого терору бюрократії й телебачення. Сюди дотична й II німецька «година нуль», що реалізується як стирання знаків історії з тяжінням до їхньої десимволізації: так село на німецько-німецькому кордоні, яке за вісім століть не спромоглися зруйнувати жодні війни, було примусово переселене «військами східнонімецького бюрократичного режиму», і навіть сліди від нього були витравлені гербіцидами й пестицидами на кілька метрів углиб землі. Це деантопоморфізоване анти-місце кордону, що корелює з колективною (і також витісненою) травмою примусового виселення близько 3 млн судетських німців після II світової війни, могло би стати націєтворчим «місцем пам’яті» (П. Нора), актуалізоване в дискурсі колективної скорботи. Натомість нова влада вирішує: «Смугу смерті — випрасувати й зробити !велосипедною доріжкою, від Любека до Гофа. Й мало того, назвати все-це: Смугою життя».
Негативна тяглість кінця історії кодується в термінах Шпенґлерового «Занепаду Європи» як неможливість Апокаліпсису, домінування хлорофільного життя, флори в її відчуженому й байдужому до людства вимірі. Замість типового для 1990-х протиставлення урбанного й провінційного роман пропонує розрізнення між людським і рослинним як між цивілізацією й природою, стагнацією й буянням. Бурхливого розвитку в цьому світі зазнають хіба чагарі, кущі, хижі виткі рослини — «наче рука, що безкінечно повільно стискається в кулак; квіточки бузини, бліді нігті&кігті на лапах рослинних істот, які з неймовірним терпінням, як і всі рослини, чекають зникання часу, що від початку утримував їх, рослини, в полоні своїх чарів, для того щоб (…) із типовим для всіх рослин хлорофільним терпінням дати шанс всьому вже викорчуваному, відкинутому & знищеному початися від-самого-початку, ще 1 раз». Людині ж лишається борсатися в полоні ентропії, ефемерним захистом від якої постають перверсивні ігри у владу (Жирний), письмо («той-що-всередині») або колективна безликість натовпу. Людське й рослинне несумісне: в контексті загальної деградації й утиску тоталітарної системи індивід мріє про хлорофільну анестезію: перед публічним покаранням у школі Інжинєр намагався «стати 1 травинкою в тисячотравному килимі луків», проте його спроба по-кафкіанськи зникнути з поверхні, закопатися та їсти жирну коричневу землю закінчилася повною невдачею.
Натомість рослини перетворюють своє безмов’я — а значить позачасовість і невразливість до смерті — на зброю: вони проникають усюди, поглинають всі поверхні, навіть зони токсичного забруднення тощо. У різних оповіджених світах рослини метафоризують негативність соціальних відносин (штазі отруйним плющем проникає у всі історії й долі, вершачи свою тоталітарно-перверсивну службу), фізіологічну негативність (ракові метастази у дружини Інжинєра, передчасне старіння матерів, чиї матки перетворюються на беккетівські «зморшкуваті чорносливини», віддаючи життєві сили дочкам), комунікативну і навіть політичну негативність — операції з відселення й наступної обсервації «неблагонадійних» прикордонних селищ воєнні сили НДР позначають як «Бур’яни» й «Волошка».
У колективній рецепції свійські тварини визначені як неповноцінні істоти, майже предмети, на яких можна зривати зло (асоціювати себе з мордованими свиньми чи бичками може лише дитина, яка й сама перебуває в зоні неповноцінності й безправ’я). При цьому сама соціальність зазнає анімалізації: демонтажна бригада, тотожна гомогенній масі селян, називає себе Іноземним леґіоном (пор. «Леґіон мені ймення багато нас бо» (Мрк 5:9), постаючи стадом свиней, що біснуються під знаком кастрації мовою та роботою: «—Нуу-Старий: ?!Забув, шо для нас, работяг, нема інш’го спос’бу оздоровицця крім бухнуть & з бабою гульнуть». Власне, робота й мова — два чинники, які, за Марксом, мали би перетворити мавпу на людину, в добу «масової демократії» чинять зворотний уплив: надмірна робота оскотинює (ніхто, крім чужинця-Інжинєра, не їсть ножем і виделкою, він сам втрачає навик говоріння по телефону і, частково, мислення), а мова внаслідок глобального спрощення формує суб’єкта, здатного виконувати тільки нескладні функції й підпорядкованого владній вертикалі, що реґламентує навіть модуси відвідування вбиральні. Цей колективний суб’єкт не володіє мовою, а користується позиченою примітивною говіркою телебачення[45], що визначає парадоксальність його стану як «господаря життя», максимально від нього відчуженого.
45
Колективні персонажі Їрґля не говорять діалектом, а переважно літературною мовою, проте максимально спрощеною, редукованою до кострубатих повідомлень про основи виродженого комунального співбуття: сексизм, ксенофобію, ненависть, жагу примітивного задоволення й розваг. У такому вигляді мова не лише каструє свободу волі суб’єкта, а й сама перебуває в стані кастрації.