—Може, він, цей мертвяк, який не годен вмерти, про100 не впорався: не скінчився, не зник, не розчинився і не дійшов кінця. Не впорався. Запоров. Геть спартачив сцену свого вмирання. :Він точно описав би це саме такими словами, якби ще міг нині з нами розмовляти — — Він що, з вами ?!розмовляв: І що ж він — — Раніше, в перші часи, після того як ми знайшли його тут=за селом, він з нами говорив. Тоді в ньому ще не було нічого дивного, окрім, !звичайно, того, що ледве чи нормальна людина оселилась би тут=за селом. Але тоді він говорив здебільшого так химерно, як то говорять 1окі. Ні щоб про100 сказати Я прокурор; але цей фах не приносить мені задоволення. — !Та де там: обов’язково скаже — Я справую фах на ґалері юстиції — ментальні умовини там, як в стрілковому окопі, але без переваг стрілкового окопу — :Ось як він висловлювався. Це ми добре пам’ятаємо, навіть якщо відтоді й минуло вже трохи часу. Завжди, так нам здається, завжди він хотів сказати більше, ніж міг висловити. Бо він був міщух. Ще й тому він назавжди залишився для нас чужинцем; так і не став одним із нас. — —Може, в цьому завинила. . … та жінка. Чи радше його спогади про ту жінку. . … Про неї він просторікував майже безперервно. І про жінку, і про спогад про жінку. — —Спершу, тобто попервах, коли ми знайшли його тут=за селом, він розповідав про ту жінку такими розлогими образами, манівцями блукав, чого тільки не понаприплітав, і то з таким ентузіазмом, очі аж вогнем палали. А потім його оповідки стали коротші, що так скажу, сухіші, ніби формули чи положення віри, які він, з певністю, розповідав радше для себе=самого, ніж для когось Іншого. Аж поки не лишилося лиш кілька слів, 1–2 звуки, не більше, так ніби від самого початку своїх розповідей про цю жінку він стрімкою спіраллю рухався лише до однієї, найостаннішої точки в центрі. ?Як він там завжди казав, відверто кажучи, не пригадую вже як слід, і це звучало так само дивачно, як і Все-решта, що він нам розповідав. ?Пам’ятаєш, як це було, що він —. — — Отож, як усім прекрасно відомо (так він здебільшого починав). Усім прекрасно відомо, що чоловік нічого не може знати про жінку, зате тим паче любить розповідати. Це сплетення словами. Це ніби Друга Інтимність, що ?як він там завжди казав, набагато інтимніша, ніж інтимність статевих органів. Так само як цілуватися набагато інтимніше, ніж трахатися. :Все це ми від нього понабиралися — чи радше те, що нам запам’яталося з його схвильованості тією жінкою. — —Між нами, ми так ніколи до пуття і не зрозуміли, що він Тим усім хотів сказати. Зате зрозуміли, що то, мабуть, була його велика пристрасть. !Хтозна, ?скільки часу відтоді минуло. Либонь, він і сам уже й не пам’ятав. !Неймовірно — нібито завжди 1& і та сама жінка. — —А пізніше, сказав він якось-1, коли спогад це останнє, що в чоловіка залишилося від жінки, тоді ця Друга Інтимність слів є ніби новим повторним проникненням у словесне-тіло іншої істоти. : Саме так чи: подібно він якось це описав. Ми тому так достеменно це пригадуємо, бо то був останній раз, коли він у такий спосіб говорив про неї, про ту жінку. — — Тобто, він узагалі перестав хоч у якийсь спосіб говорити. Пожадання смерті ось що в мені найживіше. А після цього й донині самі звуки — це харчання — це страхітливе дихання без кінця — —
(…)
Я вислизнув, збирався непомітно+крадькома віддалитися від цього товариства з його балачками — ЇХНІ голоси ЇХ жвиндіння впивалася в мене глибоко, як колючий дріт, я намагався вирватися, навіть не збирався ще колись повертатися до НИХ = до ЇХНЬОГО жвиндіння — я волочив його за собою так ніби мав розмотати цілу-котушку цього непокірного дроту. . … а воно так невіддільно чіплялося за мене, ЇХНІ голоси ЇХ жвиндіння… —я наосліп пробирався в нутрощі руїни; я волочив за собою ці голоси; ВОНИ згодні розуміти тільки те, що ще менше від НИХ самих. А там вже відкорковували пляшки, вже спалахнуло багаття, з магнітофонів Grunge Jungte Trush — унормовані саунди, кидані в-маси щедрими лапами невтомних трендошукачів у добу безробіття і ненависти, ненависть і лють мас підступно вбрані у штамповані форми в стилі гнів&лють, бездарно & лицемірно як усе внормоване, яке ще більше глумиться з і так уже приборканих & поглумлених, зведених до пародії мас, приборкує, так що, достеменно як і фантазія, навіть лють уже перестала бути вільною — ВСІ так покірно із цим змирилися, так затишненько собі влаштувалися ніби в тепленькому гніздечку, в цю останню ніч, яку визначили крайнім терміном, в той час як день уже тонув у барвах жару. Химерними кутастими тінями стриміла наша техніка, бульдозери-екскаватори & вантажівки, стриміла в повільне згасання неба, а полум’я сплутаним клоччям кидало непевне світло в довкружні обличчя.