Transitio в латині завше мало три значення, а незначні відмінності, закладені в одному-єдиному слові, з якого вони по черзі проступають, певно, все ще проливають світло на його сучасні значення. По-перше, воно означало перехід на бік ворога — справжня римська травма. Якщо слідувати донедавна дійсній класовій теорії, то — чи з нужди, а чи з власного бажання — ця частина програми східного митця виконана. Тепер він наблизився до тієї точки, коли режим, що тяжіє до ізоляції з виховною метою, вважає його за втраченого. Друге значення, яке виводить з політичного до патологічного, каже про зараження якоюсь хворобою. Якщо поглянути на динаміку, ефективність, лібідозну ідіотію й технологію як на специфічні західні форми хвороби, це визначення одразу зреалізується, навіть якщо хтось усе ще дотримується дієти й журиться за сільським життям минулого століття. Та найбільш сучасне значення, ґрунтоване на фізиці настільки, що стосується будь-якого тіла, визначає transitio як прохід через певне місце. І в добу абсолютного прискорення й медіалізацІЇ це, ймовірно, є власне рухом. Раннє об-життя світу медіа, які, своєю чергою, є транзитними місцями, отже, нічийними просторами, мінливість усіх утворень, очевидна пристрасть до переходів і точок перетину — вся ця поведінка, зрозуміла радше із зоологічних позицій, на лінії від пункту А (народження) до пункту Б (смерть) дозволяє збагнути, як стрімко відбувається зміна. Це звучить вельми парадоксально — та нині митець збагненний лише частково, більша частина його роботи, нематеріальна чи стратегічно розтикана по землі, втікає чи вже давно втекла знову до світу речей, до повсякдення. Немає нічого безглуздішого, ніж говорити про твір у контексті тимчасової інсталяції, невидимих польових досліджень, експонованих на короткий час і одразу ж знову включених у коловорот знахідок. Усе це, навіть якщо й видається ґрунтовним, реґенерованим і кумедно чи гордовито презентованим у музеях, — лише уривок, тимчасовий стан, коротка пауза, загороджувальний вогонь репродукції чи побіжна ознака, хитро відірвана від анонімної семантики. На мовному рівні твір, саме через свою полівалентність, втратив будь-який взаємозв’язок, проте як фраґмент, подія, акт свавілля, сповіщення окремим голосом серед гаму він поглинає всю значимість моменту істини. Нашорошити вуха і йти далі — таким міг би бути девіз усіх, хто ласкаво погодився на співучасть. Оскільки жоден дискурс не втримується в транзитності довше, ніж до наступної зміни імен, до наступного падіння ієрархії. Чи ми вже нарешті там, де Ніцше 100 років тому бачив рух мистецтва й інтелекту, в імперії знаків видимості, де вільна брехня грає елементами світу, який усе більше розпадається на свої змінні явища?