— Може, мені краще взятися за цю справу? — спитав він. — Я від природи ніжний. Ми з Джинні були б чудовою парою.
Розсміялися всі, навіть Джинні.
— Ти надто товстий і старий, Джипо, — відказав Морґан. — Продавець може тебе запам'ятати. Тож піде Кітсон.
Він відрахував дві тисячі й віддав гроші Кітсону.
— Спробуй витратити менше. Завтра я піджену «б'юік» із буксиром до тебе додому, об одинадцятій, — він поглянув на Джипо: — Ти поїдеш зі мною до Кітсона на «Лінкольні» — потрібно ж мені якось повернутися.
— Звісно, — погодився італієць.
— Ну що ж, пора прощатися, — сказав Морґан. — Я мушу повернути кулемет Лу. Еде, поїдь зі мною, — він поглянув Джинні й Кітсона: — А ви їдьте автобусом. Так безпечніше. Не варто, щоб нас бачили вчотирьох.
Він поклав решту грошей у кишеню штанів.
— Домовтеся, де завтра зустрінетеся, — звернувся Френк до дівчини. — Я хочу, щоб ви на фургоні повернулися сюди ще до обіду, — він кивнув до Блека: — Ходімо.
Коли вони пішли, Джинні зняла зелений шарф і розпустила мідне волосся.
Збентежено розглядаючи дівчину, Кітсон подумав, яка ж вона красива. Він стояв біля верстата і розтирав доволі незграбно від збентеження кісточки пальців.
— Вип'єш іще? — запитав Джипо.
Дівчина похитала головою.
— Ні, дякую, — вона витягла пачку цигарок і, поклавши одну між губами, поглянула на Кітсона. Молодик добув сірники, запалив один тремтливою рукою й підтримав полум'я, щоб вона змогла прикурити. Холодними пальцями Джинні торкнулася його руки, щоб урівноважити полум'я. Кітсон відчув, як від її дотику в ньому заграла кров.
Красуня рушила до двостулкових дверей.
— До зустрічі, — сказала вона Джипо.
— Бувай, — відказав італієць і підморгнув Кітсону. Юнак проігнорував жарт і вийшов слідом за дівчиною в спекотну ніч. Вони рушили пліч-о-пліч дорогою до автостради.
— Де ти живеш? — запитала Джинні, коли вони опинилися на автобусній зупинці.
— На Леннокс-стрит, — відповів Кітсон.
— Тоді чекатиму тебе на розі завтра об одинадцятій.
— Я можу забрати тебе з дому, якщо хочеш.
— У цьому немає потреби.
Запала тиша. Кітсон не відривав погляду від дівчини, що стояла поруч.
— Того вечора, — несподівано сказав він, — я б тебе не вдарив. Я просто втратив над собою контроль. Вибач.
Джинні всміхнулася.
— А мені здалося, що от-от вдариш. Ти налякав мене.
Кітсон почервонів.
— Я б так не вчинив. Я ніколи не б'ю менших за себе.
— А якби і вдарив, то цілком заслужено. Я була винна, — дівчина відкинула цигарку. — Думаєш, відлупцювати Блека було гарною ідеєю?
Алекс насупився.
— Настав час провчити того покидька, — сказав він. — Сам напросився.
— Так, але ідея все одно кепська. Стеж за ним. Він не із тих, хто таке забуває.
Кітсон знизав плечима.
— Я дам йому раду.
— Гадаю, ти впораєшся. Я бачила тебе на ринзі рік тому. Коли ти побив Джекі Лезардса. То був серйозний бій.
Кітсон поглянув на Джинні, і його обличчя просвітліло. Бій і справді був серйозний. Йому просто пощастило перемогти Лезардса. Вони билися дев'ять жорстоких раундів, і нікому не вдавалося взяти гору.
— Він був сильним боксером.
— Ти також непогано показав себе. Чому ти залишив ринг?
Питання було незручним, тож Кітсон квапливо імпровізував:
— Після останнього бою в мене почало двоїтися в очах, — він провів пальцями по кучерявому волоссю. — Я злякався. Усе б гаразд, але ж в очах двоїлося. Лікар сказав, що я мушу залишити спорт, і серйозно наполягав на цьому. Мені не хотілося. У мене були шанси здобути титул, але якщо лікар сказав, що необхідно піти, то його варто було послухати.
Це його версія історії. Менеджер міг би розповісти щось абсолютно інше. Кітсон тривожно глянув на Джинні, намагаючись збагнути, чи її задовольнило це пояснення. Вираз на обличчі дівчини був байдужим.
— Чому ти обрала Френка? — запитав хлопець після тривалої паузи.
— А кого ще в цьому місті обирати? — гмикнула вона. — Ось і автобус.
Вони сіли в автобус. Джинні дозволила Алексу купити квитки. Вони сіли пліч-о-пліч, і їхні обличчя відображалися в склі. Людей в автобусі було багато, та ніхто на них не зважав. Хіба що кілька чоловіків витріщилися на Джинні, коли та сідала.
До міста вони поверталися мовчки.
На вокзалі дівчина мовила:
— Я виходжу тут. Побачимося завтра об одинадцятій.
Алекс підвівся, щоб Джинні могла пройти, і знову відчув, як заграла його кров, коли їхні тіла торкнулися одне до одного.
Коли автобус поїхав, Кітсон притиснув обличчя до вікна, заглядаючи у пітьму, щоб іще мить подивитися на Джинні.
Розділ четвертий
І
Наступного ранку об одинадцятій Кітсон саме виїжджав із міста на Морґановому «б'юіку». Він прямував до Марлоу, і на нього чекала поїздка завдовжки шістдесят миль Десятою автострадою.
Поруч сиділа Джинні, яку можна було ледь впізнати. Вона виглядала так, як і мала: молоденька дівчина, котра тільки-но вийшла заміж і весело чекає на початок медового місяця. Проста літня сукенка надавала їй якогось невинного шарму. Вираз обличчя красуні пом'якшився, й вона була на диво балакучою.
Кітсона дещо шокувала така зміна. Сам він також трохи помучився зі своєю зовнішністю й тепер справляв враження доволі успішного молодика, який щойно одружився й почувається збентежено від того, що всі знають, що він їде у медовий місяць.
Морґан привіз «б'юік» із підготованим буксиром до Кітсонового дому. Джипо їхав за ним на «Лінкольні» й мало не просльозився від розчулення, коли побачив, як від'їжджають Алекс і Джинні.
— Вони наче створені одне для одного, правда ж? — мовив він до Морґана, дивлячись вслід «б'юіку», який набирав швидкість. — Вона не така сувора, як намагається вдавати. Дівчина з таким тілом просто створена для кохання. Вони й справді схожі на пару, що вирушає в медовий місяць. І діти у них могли б бути такі красиві.
— Годі вже кукурікати! — гарикнув Морґан. — Що з тобою таке? Базікаєш, наче стара баба.
Джипо розвів руками й стенув плечима.
— Ну так, я базікаю. Звісно, можу й замовкнути. Але якщо в цьому світі не лишиться й крихти любові, де ж тоді взятися щастю?
— Ну ж бо, нам працювати потрібно. Відвези мене до Еда додому, — насупився Френк.
Морґану не до душі були ці сльозливі розмови: попереду чекала небезпечна справа, тож не було коли розпускати нюні.
Блек мешкав у двокімнатній квартирі в будинку з піщаника. Його вікна виходили на річку.
Морґан піднявся ліфтом на четвертий поверх, пройшов коридором і натиснув на дзвінок до Блека.
Запала тиша. За якийсь час Блек відчинив двері.
На ньому була чорна піжама з білою облямівкою й вишитими білою ниткою його ініціалами на кишені. Волосся чоловіка було скуйовдженим, повіки — важкими, а очі — осоловілими.
— О боже! — промимрив він, витріщаючись на Морґана. — Котра година?
Морґан ступив у квартиру й заштовхав Блека назад, до маленької, затишно вмебльованої, однак неприбраної вітальні. На сидінні біля вікна стояв ряд порожніх пляшок від віскі й джину. Кімнату виповнював затхлий запах диму й парфумів, від яких Морґан зморщив носа.
— Тут смердить, як у борделі, — буркнув він. — Не можеш відчинити вікно?
— Так, звісно, — Блек підійшов до вікна й відчинив його навстіж. Він поглянув на годинник над каміном і побачив, що було двадцять хвилин по одинадцятій. — Ти трохи зарано. Кітсон поїхав?
— Вони поїхали, — сказав Френк і поглянув на двері в спальню. — Там хтось є?
Ед сором'язливо всміхнувся.
— Вона спить. Немає чого перейматися через неї.
Морґан простягнув руку вперед і, засунувши палець в нагрудну кишеню Блекової піжами, підтягнув сонного Еда ближче.
— Слухай-но, Еде, справа серйозна. Вчора вночі ти не дуже добре показав себе. Тобі треба набагато більше старатися, а то я надалі не потребуватиму твоєї допомоги. Доки ми не обкрутимо діла, забудь про жінок і пиятику. Виглядаєш так, наче тебе виблював кіт.