— Що там таке? — запитав Ед.
— Двигун кипить, — відказав Алекс. — Дамо йому кілька хвилин на охолодження.
Блек виліз із фургона і підійшов до краю дороги, вдихаючи прохолодне гірське повітря.
— Ну, ми хоч далеко вже вилізли. Скільки ще до вершини?
— Близько шістнадцяти миль. Та попереду — найгірше.
— Гадаєш, впораємося?
Кітсон похитав головою.
— Ні. Вантаж надто великий, ми його не витягнемо. Максимум, що я можу, — це підняти сам фургон, без броньовика.
Джинні приєдналася до них.
— Можна вивести панцерник і підняти його окремо, — запропонувала вона. — Дорога все одно у нашому розпорядженні, до того ж — надворі темно.
Блек завагався.
— Це єдиний спосіб піднятися до вершини, — сказав Алекс. — Хоча й це зробити буде непросто.
— Ну добре. Але якщо хтось помітить нас — ми пропали.
Джипо стояв біля броньовика і слухав, а тоді втрутився в розмову:
— Куди ми взагалі їдемо? Чи далеко ще?
— Біля вершини є ліс із озером, — сказав Кітсон. — Якщо зможемо туди дістатися, то знайдемо ідеальне місце.
— Якщо ми збираємося сідати в панцерник, доведеться полагодити дріт акумуляторної батареї, — сказав Блек. — Ну ж бо, Джипо, зроби щось, а не стій тут, як якась примара.
До часу, коли вони полагодили дроти — а для цього довелося відкрити ломом капот броньовика, — «б'юік» уже охолов.
— А може, ми б могли ще трохи протягнути його всередині? — запитав Блек. Витягувати панцерник із фургона йому не хотілося.
— Краще не треба, — відказав Кітсон. — Дорога стає крутішою. Ми знову закипимо — і знову будемо довго чекати.
Блек знизав плечима. Він сів у броньовик, завів двигун і вивів сейф на колесах із трейлера.
— Їдь попереду, — сказав він Кітсону. — Ми з Джипо їхатимемо за тобою. Я не вмикатиму фар. Напрямок визначатиму за твоїми задніми фарами.
Кітсон кивнув і вмостився біля Джинні, яка вже сиділа у «б'юіку». Коли машина поїхала, дівчина висунулася з вікна й озирнулася, спостерігаючи за броньовиком.
Розпочався новий підйом. «Б'юік», звільнений від ваги панцерника, рухався тепер легко.
— Вони правильно їдуть? — запитав Алекс.
— Так, — відповіла Джинні. — Але їдь трохи повільніше. Вони втрачають тебе на поворотах.
Так вони піднімалися ще двадцять хвилин, доки не дісталися до розмитої ділянки дороги.
Кітсон увімкнув передні фари й зупинився.
— Лишайся тут, — сказав він, — а я піду роззирнуся.
Він підійшов до броньовика й пояснив Блеку, що має намір перевірити дорогу.
У світлі фар вони дивилися на шлях, що здіймався вгору, майже як стіна будинку. Всюди було розкидано уламки скель і каміння.
— Заради бога! — вигукнув Блек. — І нам потрібно піднятися туди?
— Саме так, — Кітсон похитав головою. — Буде непереливки. Спершу нам потрібно трохи прибрати каміння.
Він рушив уперед, час від часу зупиняючись, аби відсунути на узбіччя найбільші валуни. Трьом чоловікам знадобилося півгодини, щоб прибрати з дороги хоч деякі великі уламки. Найгірша ділянка простягалася на п'ятсот ярдів, а далі шлях ставав кращим.
— Здається, вистачить, — важко дихаючи від утоми, мовив Кітсон. — Якщо ми вже дісталися так далеко, то й із рештою впораємося.
Чоловіки спустилися до «б'юіка».
— Рухайся дуже повільно, — сказав юнак Блеку. — Лише на першій передачі. Доведеться увімкнути фари. Що б не сталося, продовжуй рухатися. Якщо зупинишся, то просто не зможеш знову завестися.
— Добре, добре, — роздратовано буркнув Ед. — Не вчи мене водити машину. Ти стеж за своєю таратайкою, а я пильнуватиму свою.
— Не їдь, доки я не піднімуся нагору, — продовжував Кітсон. — Можливо, мені це вдасться не з першого разу, тому доведеться задкувати. Я не хочу, щоб ти мені заважав.
— Добре. Годі вже базікати, — гарикнув Ед. — Берися нарешті до діла!
Кітсон знизав плечима, підійшов до «б'юіка» і сів.
Увімкнувши фари, він поставив машину на першу передачу і, постійно тиснучи на педаль газу, почав підніматися схилом.
Потужний двигун допомагав йому, але фургон, хоч і порожній, усе одно був важким і тягнув машину донизу. Вряди-годи задні колеса авто буксували, розкидаючи навсібіч каміння і гравій.
Джинні нахилилася вперед й уважно придивлялася до дороги, попереджаючи Кітсона про великі камені ще до того, як він сам їх помічав. Тепер вони рухалися повільніше. Вчепившись у кермо, Алекс щось бурмотів про себе, натискаючи на газ і відчуваючи, як тремтить машина.
«Щомиті, — думав він, — ми можемо спинитися. І тоді нам гаплик».
Він різко повернув праворуч, аби послабити напругу троса, а тоді — ліворуч, маневруючи на вузькій ділянці. Знадобилася вся його майстерність, щоб не дати «б'юіку» з'їхати з дороги.
Швидкість машини зростала.
Вода в радіаторі почала закипати, тому всередині авто стало нестерпно гаряче. Нарешті фари вихопили з темряви рівнішу ділянку дороги.
— Ти майже зробив це! — схвильовано закричала Джинні. — Лишилося кілька ярдів.
Кітсон залишив про запас трішки потужності двигуна саме для такої миті. Він втиснув педаль газу в підлогу. Задні колеса закрутилися, машину занесло праворуч, але нарешті шини торкнулися дороги — і вже фургон ковзнув рівною поверхнею, а «б'юік» миттю почав набирати швидкість.
Юнак зупинив авто.
— Ми це зробили! — усміхаючись, вигукнув він. — Ух! Я вже думав, що нас знесе!
— Молодець, Алексе! — мовила Джинні. — Ти чудово керував.
Юнак усміхнувся до неї, тоді поставив машину на гальма і вийшов.
Блек уже розпочав підйом. У нього не було потужного двигуна, який допоміг би йому, як Кітсонові, проте й важкого фургона тягнути не доводилося.
— Він їде надто швидко, — сказав Кітсон і побіг вниз по схилу, назустріч фарам броньовика.
Блек брав підйом немов штурмом, вчавивши педаль газу в підлогу, і тому нічого не лишив собі в резерві на крайній випадок.
Панцерник хитався й підскакував на нерівній поверхні, через що Джипо, який сидів біля Блека, вдарився об стіну.
— Повільніше, — видихнув італієць. — Ти їдеш надто швидко!
— Стули писок! — проревів Блек. — Я впораюся!
Джипо побачив, як у світлі фар вигулькнув великий камінь.
— Обережно! — закричав він.
Але Блек не побачив каменя. Праве переднє колесо броньовика вдарилося об перешкоду — і машину занесло ліворуч. Перш ніж Блек встиг відновити контроль над авто, панцерник зупинився посеред дороги, а двигун заглух.
— Він зараз перевернеться! — крикнув Джипо, стривожений кутом нахилу машини, і спробував відчинити дверцята. Але кут був настільки гострим, а двері — такими міцними, що італійцю не вдалося здійснити задумане.
— Не рухайся, дурню! — заволав Блек. — Ти ж нас перевернеш!
Саме підбіг Кітсон.
Його також налякав кут нахилу панцерника, тому він вискочив на підніжку авто, щоб своєю вагою втримати колеса, які були ладні ось-ось піднятися.
— Заводь машину й повільно задкуй, — сказав він Блеку.
— Якщо я заведу її, вона перевернеться, — огризнувся Ед. Піт стікав його обличчям.
— Іншого способу немає. Їдь якнайповільніше і максимально поверни праворуч.
Блек тремтливою рукою натиснув на стартер, а коли двигун ожив — увімкнув передачу.
— Повільно витискай зчеплення, — сказав Кітсон. — Без різких рухів. І починай повертати, щойно зрушиш із місця.
Лаючись про себе, Блек почав витискати зчеплення. Коли броньовик ворухнувся, він повернув кермо. На якусь жахливу мить він відчув, як праві колеса відірвалися від землі. Ед був певен, що панцерник зараз перевернеться, але вага Кітсона допомогла авто втриматися рівно. Машина повільно розвернулася і знову опинилася перед крутим підйомом.
Блек спробував увімкнути передню передачу, але броньовик поїхав униз, тому чоловіку довелося натиснути на ножне гальмо.
Двигун змовк.
— Молодець, — зі зневагою мовив Кітсон. — Вилазь. Давай я спробую вивезти машину нагору.