— Містере Бредфорд? — запитав майор, зупинившись навпроти відпочивальника.
— Саме так, — підтвердив Бредфорд, підводячись. — А що вам потрібно?
— Фред Бредфорд-молодший? — уточнив майор.
Бредфорд здивовано зиркнув на нього.
— Ні, це мій син, — він нервово склав газету й кинув її на стілець. — А що ви від нього хочете?
— Я — майор Делані, з контррозвідки армії, — мовив майор і махнув рукою в бік компаньйона. — А це лейтенант Купер із міської поліції.
Бредфорд тривожно поглянув на чоловіків.
— Радий познайомитися з вами, джентльмени, — він змовк, а тоді продовжив: — Ви ж не по мого хлопчика прийшли, правда?
— А де він? — запитав Купер.
— Він на озері, з матір'ю, — відповів Бредфорд. — А що взагалі сталося?
— Ми б хотіли поговорити з ним, містере Бредфорд, — сказав Делані. — Вам немає через що хвилюватися.
Цієї миті на стежині появився Фред Бредфорд-молодший, який йшов, пронизливо насвистуючи. Він припинив свистіти, коли побачив двох незнайомців. Тепер хлопчик наближався значно повільніше, пильно придивляючись.
— А ось і він, — сказав Бредфорд, а тоді повернувся до сина: — Агов, молодший, іди сюди. Де мама?
— Клеїть дурня біля озера, — зневажливо повідомив малий.
— Ти Фред Бредфорд-молодший? — запитав Делані.
— Саме так, — відповів хлопчик, підвівши погляд на чоловіків.
— Це написав ти? — запитав Делані, дістаючи з кишені конверт і витягуючи з нього аркуш паперу.
Бредфорд упізнав на папірці недбалий почерк сина.
— Саме так, — повторив малий.
Він сів навпочіпки, зняв старий солом'яний капелюх і почав наповнювати його травою.
Бредфорд тупо перепитав:
— Мій син написав вам?
— Він написав до штаб-квартири поліції, — відказав Делані. — У листі він стверджує, що знає, де вкрадений броньовик.
Бредфорд вражено зиркнув на сина.
— Молодший! Що ти наробив? Ти ж знаєш, що тобі невідомо, де він!
Хлопчик зневажливо зиркнув з-під лоба на батька, а тоді продовжив наповнювати капелюх травою. Коли він закінчив, то нахилився вперед, вставив голову у капелюх і підвівся.
— Доводиться робити саме так, — мовив хлопець немов між іншим, — бо тоді трава не випадає. А моя голова так не перегрівається. Це мій власний винахід.
Делані й Купер перезирнулися, й майор м'яко запитав:
— Де панцерник, синку?
Хлопчик сів і схрестив ноги, а тоді підправив капелюх, міцніше натягнувши його на голову.
— Я знаю, де він, — урочисто оголосив він.
— Ну, це добре, — відповів Делані, зусиллям волі стримуючи нетерпіння. — То де ж він?
— А як щодо винагороди? — запитав хлопчик, різко глянувши вгору. Його очі сфокусувалися на обличчі майора.
— Слухай, молодший, — втрутився Бредфорд, пітніючи від збентеження. — Ти ж знаєш, що тобі невідомо, де той броньовик. Ти вскочиш у серйозну халепу, якщо марнуватимеш час оцих джентльменів.
— Я точно знаю, де він, — спокійно відповів малий. — Але я не скажу цього, доки не отримаю винагороди.
— Ну ж бо, синку,— сказав Делані вже суворішим голосом. — Якщо ти щось знаєш — викладай. Твій тато має рацію: ти вскочиш у серйозну халепу, коли марнуватимеш наш час.
— Броньовик сховано у фургоні, — відповів хлопчик.
— Слухай-но, — сказав Бредфорд. — Ми вже це обговорювали. Ти не гірше за мене знаєш...
— Хвилинку, містере Бредфорде, — втрутився Делані. — Якщо ви не проти, розмовлятиму я, — він повернувся до малого: — Чому ти, синку, гадаєш, що броньовик сховано у фургоні?
— Бо я його бачив, — відповів хлопчик. — До дна трейлера вони прикріпили дві сталеві балки, щоб фургон не провалився.
— Вони? Про кого ти говориш?
— Та про тих типів, які вкрали броньовик, звісно ж.
Делані й Купер перезирнулися. Майора трохи схвилювали слова малого.
— Ти справді бачив панцерник?
Хлопчик кивнув, а тоді, насупившись, зняв капелюх.
— Прохолодна тільки спочатку, — серйозно повідомив він. — Але трава швидко прогрівається, — він витрусив траву з капелюха. — Гадаю, щоб винахід працював, доведеться постійно класти сюди свіжу траву.
І він знову почав наповнювати капелюх травою.
— Де ти бачив панцерник? — запитав Делані нерівним від роздратування голосом.
Малий продовжував виривати жменьки трави й складати їх у капелюх.
— Ти чув, що я сказав? — гарикнув майор.
— А що саме? — запитав хлопчик, спинившись на мить і підвівши на нього погляд.
— Я запитав, де панцерник, — сказав Делані.
Бредфорд-молодший підклав ще трави до капелюха.
— Батько каже, що поліція ніколи не дасть мені винагороди, — заявив він. — Батько каже, що ви залишите її собі.
Бредфорд сконфужено зачовгав.
— Я такого не казав! — розгнівано буркнув він. — Тобі має бути соромно, що ти кажеш такі речі.
Хлопчик зиркнув на нього, а тоді засвистів і видав звук, схожий на розрив полотна.
— От брехун! — заявив він. — Ти ж говорив, що коли скажеш їм, що броньовик сховано у трейлері, вони подумають, що це ти його і вкрав. Ти казав, що всі копи — злодюги.
— Ну добре, добре, — буркнув Купер. — Не зважай, що там каже твій старий. То де ти бачив броньовик?
Дуже повільно й обережно хлопчик схилився над капелюхом, опустив у нього голову й натягнув його.
— Я не скажу вам, доки не отримаю винагороди, — малий випростався й зиркнув на лейтенанта.
— Справді? Це ми ще побачимо, — обличчя Купера посуворішало. — Якщо ви марнуєте наш час, вам обом доведеться пройти у відділок.
— Я все владнаю, — тихо сказав Делані. — Послухай, синку. Кожен, хто дасть нам інформацію, яка допоможе знайти панцерник, отримає винагороду. Байдуже, хто це. Якщо саме твоя інформація допоможе нам знайти броньовик, винагороду отримаєш ти.
Кілька секунд хлопчик пильно розглядав майора.
— Чесно?
Майор кивнув:
— Чесно.
— Ви не віддасте винагороди моєму батьку? Віддасте її мені?
— Я віддам її тобі.
— П'ять тисяч?
— Саме так.
Кілька секунд хлопчик обмірковував почуте, поки троє чоловіків не відривали від нього погляду.
— Без дурні? — перепитав малий, дивлячись на майора. — Якщо я розповім, ви віддасте винагороду мені?
Майор кивнув, широко і щиро всміхаючись.
— Без дурні, синку. Коли військові дають слово, вони його дотримують.
Хлопчик знову замислився, а тоді мовив:
— Гаразд, я вам розповім. Їх четверо: троє чоловіків і дівчина. Двоє чоловіків цілий день лишалися у фургоні, а виходили тільки на ніч. Я бачив, як вони йшли до хижки, коли темніло. Я переписав номер їхньої машини. Вони сказали, що їдуть до озера Стеґ, але збрехали. Вони виїхали на автостраду, а так до озера Стеґ не доїдеш. Фургон білий із синім дахом, — він витягнув з кишені пом'ятий блокнот і відірвав аркушик. — Ось номер.
— Але звідки ти знаєш, що броньовик у фургоні? — спитав Делані, обережно вкладаючи аркуш паперу в гаманець.
— Я побачив його, коли двоє чоловіків поверталися вдосвіта до фургона, — відповів хлопчик. — Я спеціально рано прокидався, щоб спостерігати.
— Але звідки ти знаєш, що то саме броньовик?
Хлопчик терпляче подивився на майора.
— Я прочитав опис у газетах. Це був саме броньовик.
— Коли вони поїхали?
— Вчора опівдні. Я бачив, як вони від'їжджали. Вони не поїхали до озера Стеґ, а попрямували в гори.
— Ми втратили багато часу, — насупився Делані. — Чому ти не змусив батька зателефонувати нам?
— Я просив його. Але він мені не дозволив. І сам цього не зробив, тому я і написав, — відповів малий. — Він каже, що всі копи — злодюги.
Делані й Купер суворо поглянули на Бредфорда.
— Я лише жартував, — почервонівши, прошепотів Бредфорд-старший. — Я насправді так не вважаю.