Піднявши очі, Джинні побачила, як він висить просто над нею, і подумала, що хлопець ось-ось упаде.
— Алексе!!!
— Усе гаразд, — видихнув він. — Просто в голові запаморочилося. Не дивився вниз, Джинні. Почекай секунду.
На цьому схилі вони скидалися на двох мух, що прилипли до стіни. Нарешті Алекс, дуже обережно, заворушився знову. Він знайшов кращу опору для ніг, а тоді простягнув руку Джинні.
— Дай руку, — сказав він. — Ходімо. Не бійся. Я тебе не відпущу!
— Ні, Алексе! Ти ніколи не витягнеш мене туди. Я впаду.
— Дай руку!
— Ох, Алексе, мені страшно! Я впаду! Я більше не можу.
Юнак встиг схопити її за руку саме тієї миті, коли дівчина відпустила скелю, за яку трималася. Вітер відніс геть її здавлений крик. Тепер Джинні висіла на одній руці. Її спідниця роздувалася на вітрі, а довгі, стрункі ноги ворушилися, немов при ходьбі.
Кітсон повис під її вагою.
— Джинні! Ти маєш допомогти мені, — видихнув він. — Я розхитаю тебе. Спробуй зачепитися ногами за будь-що, а тоді я тебе підніму.
Алекс гойднув дівчину. Пальці Джинні гарячково шукали опору, а коли знайшли, дівчина більше не відтягувала своєю вагою руки Алекса.
Тримаючи її, юнак поглянув униз.
— Усе добре, — сказав він. — Дай мені хвилинку.
Дівчина заклякла на місці. Минула довга хвилина, а тоді він мовив:
— Добре. Зараз! — юнак піднявся вище, тягнучи її за собою.
Джинні ковзнула вгору, до омріяного виступу, й безсило впала біля Кітсона.
А тоді пара почула постріл. Той звук був дуже гучним, а луна ще й рознесла його довкола.
Джинні заклякла і вчепилася в Кітсонове зап'ястя.
Постріл пролунав праворуч знизу.
Алекс обережно нахилився вперед і зиркнув униз. Тепер він чітко бачив дорогу внизу. Бачив «б'юік» і три поліційні машини біля нього.
Десять солдатів і троє офіцерів поліції обережно піднімалися дорогою за завалом. На п'ятдесят ярдів далі за наступним поворотом лежав Ед. Він сховався за двома валунами, просунувши між ними цівку своєї гвинтівки. А ще на п'ятдесят ярдів далі, поза полем Блекового зору, стояв «джип» і троє солдатів біля нього.
Кітсон збагнув, що «джип», певно, під'їхав з іншого боку гори, і спільник тепер у пастці. Юнак відчув полегшення, що вирішив піднятися в гори, а не податися за Едом.
На верхньому віражі дороги лежав солдат. Кров лилася з простріленої голови.
Солдати, що спускалися згори, зупинилися біля повороту, ховаючись від Блека. Їх відділяло тільки двадцять футів.
Майор — низькорослий, білявий та енергійний — обережно визирнув з-за повороту, зауважив мертвого солдата й квапливо відсахнувся.
Підвищивши голос, він закричав:
— Ми знаємо, що ви там! Виходьте з піднятими руками! Виходьте! У вас жодних шансів! Виходьте!
Кітсон побачив, як Блек ще більше притискається до землі.
Джинні підповзла до Алекса й глянула вниз.
І хоча вони були за двісті футів над солдатами, здавалося, що чоловік репетує зовсім поруч.
— Ви виходите чи нам підійти й самим вас узяти? — прокричав майор.
— Ідіть і візьміть мене, покидьки! — дико й перелякано проричав Блек. — Ідіть і візьміть мене — і побачите, що отримаєте!
Майор щось сказав до офіцера поліції. Той кивнув у відповідь.
Тоді майор підійшов до солдата й заговорив до нього.
Вони трішки порадилися. Солдат передав гвинтівку іншому, а тоді витягнув з кишені дрібний предмет й обережно рушив уперед.
Кітсон спостерігав. Його серце гучно гупало об ребра.
Дійшовши до повороту, солдат спинився.
— Це ваш останній шанс! — закричав майор. — Виходьте!
Відповідь Еда була образливою і непристойною.
Майор закричав:
— Гаразд, порішіть його!
Солдат підкинув предмет високо вгору. Той піднявся, ледаче повернувся й почав падати.
Джинні притулила обличчя до плеча Кітсона.
Алекс хотів було попередити Еда, але змовк, усвідомивши, що крик видасть їхню схованку.
Граната впала навпроти валунів, за якими знайшов прихисток Блек.
Кітсон заплющив очі.
Бабах!
Граната вибухнула дуже гучно. Юнак почув гуркіт каміння й свист уламків.
Він відповз назад і, не дивлячись униз, обійняв Джинні.
Дівчина затремтіла й припала до нього. Пара немов завмерла.
Раптом чоловік унизу закричав:
— Він тут тільки один. А де інші двоє? Де дівчина?
— Вони не знайдуть нас, — шепотів Кітсон, розчісуючи пальцями мідне волосся Джинні. — Вони ніколи не здогадаються шукати нас тут.
А тоді він почув гуркіт літака.
Він знав: їх тут видно, як на долоні.
Алекс і Джинні перезирнулися. Дівчина притислася до коханого, намагаючись стати настільки маленькою, наскільки це взагалі можливо. Попри страх, що холодною рукою стис серце Кітсона, юнак дивився на наближення літака.
Літак виринув з-за сонця і пролетів просто над ними. Підвівши погляд, Кітсон побачив пілота, що витріщався на нього. Пілот хитнув крилами, ніби показуючи юнаку, що помітив їх, а тоді розвернувся. Алекс уявляв, як пілот радісно кричить у мікрофон, повідомляючи командувачам, що лишилися внизу, про свою знахідку.
— Джинні! Послухай мене, — сказав Кітсон і поглянув у її перелякані очі. — Блек мав рацію. Камера смертників не для мене. Але ти можеш уникнути цього. Найгірше, що тобі можуть дати, — це десять років в'язниці. І то коли не пощастить. Ти ж іще дитина. Присяжні співчуватимуть тобі. Десять років — це ніщо. Коли вийдеш, зможеш почати нове життя. Просто лишайся тут і дай їм спустити тебе.
— А ти? — запитала Джинні, схопившись за його руку.
Кітсон вичавив посмішку.
— А я пірну вниз. Це швидкий і єдиний для мене спосіб вийти звідси. У камеру смертників я не піду.
Джинні глибоко вдихнула.
— Ми підемо разом, Алексе. Мені не страшно. А ось опинитися в ізоляції на десять років — страшно. Мені таке не до снаги. Давай підемо разом.
Раптом пролунав голос із гучномовця:
— Агов, ви двоє! Спускайтеся вниз! Ми знаємо, що ви там. Не хочемо починати стрілянини. Спускайтеся!
— Лишайся, Джинні.
— Ні. Я серйозно.
Кітсон нахилився й, притиснувши її міцно до себе, поцілував.
— Пам'ятаєш, що казав Френк? Весь світ у кишені? Може, таке і буває, але не в цьому світі. У якомусь іншому. Ходімо і знайдемо його.
Алекс узяв Джинні за руку, й вони підвелися.
Тоді поглянули вниз, на дорогу, куди збіглися солдати й поліціянти, ладні щомиті кинутися в укриття. Їхні гвинтівки було спрямовано на дві постаті на виступі.
— Добре, — закричав юнак. Людям, що стояли внизу, його голос здався тихим і слабким. — Ми йдемо.
Він поглянув на Джинні.
— Ти готова?
Вона міцніше стиснула його долоню.
— Не відпускай мене, Алексе, — мовила вона. — Так, я готова.
Люди на дорозі побачили, як пара несподівано ступила крок зі скелі й стрімголов полетіла вниз.
