Виявляється, в усьому винна фрау К. (вона побажала не розголошувати свого прізвища).
У західнонімецькій газеті «Брілонер анцайгер» мадам К. вмістила таке оголошення:
«Прекрасні куртки для тих, хто має намір самовільно захопити незаселені будинки. Можна носити на обидва боки. Маскувальні барви оливкового й голубого кольору
Всього 62 марки 90 пфенігів. Тільки в мадам К.».
І адреса...
Не важко здогадатися, що, прочитавши цю рекламу, косяки бездомних юнаків і дівчат посунули до магазину фрау К.
Вишикувалася довжелезна черга. Кожний тримав у жмені заготовлені 62 марки й 90 пфенігів.
Ті, хто не мав такої суми, квапливо зайнявши чергу, кинулися позичати грошей у знайомих або ж родичів.
Фрау К. задоволено потирала долоні — на її рахунок попливли капітали не тільки з ФРН, а також із Нідерландів, Італії, Великобританії...
На модні французькі куртки майже ніхто не звертав уваги.
Бо в французьких куртках (хай вони будуть тричі елегантні!) приватний незаселений будинок займати небезпечно. Поліція вмить виявить непроханого «новосельця» й витягне бідолаху за ноги на асфальт.
Щоб знав своє законне місце в суспільстві «загального благоденства»!
Це в кращому випадку.
А в гіршому — може навіть застрелити, як це сталося з вісімнадцятирічним бездомним Клаусом-Юргеном Ратау на вулиці Бюловштрассе в Західному Берліні.
Кажуть, бізнес винахідливої фрау К. нині здорово процвітає.
Воно й не дивно!
Бо тільки в країнах «Спільного ринку» мільйони бездомних змушені шукати собі притулок на ночівлю у фанерних ящиках, попід мостами, в халупах з іржавої жерсті, а то й просто на тротуарі за два кроки від порожніх приватних будинків, власники яких вважають за краще не здавати житло в оренду, аби в такий спосіб ще більше підняти квартирну плату.
Тому метикована фрау К. й вирішила погріти руки на безпритульності своїх бездомних співвітчизників. Мовляв, поспішайте, громадяни! Купуйте маскувальні куртки! Вони хоч на ніч-дві захистять вас од свавілля поліції.
Отакий бізнес!
Іван Гайдай
УКЛІН БАБУСЯМ
Про те, що па звітно-виборних зборах нашого колгоспу можуть виникнути ускладнення із обранням мене бригадиром, я здогадувався. Тому завчасно із своїми хлопцями обговорили можливу ситуацію і про все домовилися. Тож, коли дійшло до моєї кандидатури, на трибуну вийшли Павло, потім Степан, Роман, Олекса, Сергій і так розхвалили мене, хоч до нагороди представляй. Як і було домовлено, після цих виступів Кіндрату Конопляному, що головував на зборах, мої-таки хлопці загукали:
— Досить, став на голосування!
Кіндратові мати б розумну голову та прислухатись, а він підвівся й каже:
— Чому це ви, жіночки, мовчите? Підходить вам такий бригадир?
— Підходить, хай буде,— почув я відразу кілька жіночих голосів.
— А все-таки,— не вгамовується Конопляний.— От ви, Меланіє Гнатівно,— звернувся до баби Комарихи,— що могли б сказати про Максима?
— Те, що й люди,— говорить вона.— Максима треба обирати на бригадира, кого ж іще? Чоловік він молодий, при здоров'ї, не те, що наш зоотехнік: вип'є чарку — і вже очі каламутні, язик заплітається. Яка то робота з нього? Не рівня він Максимові. Максим пляшку «Сибірської» на тому тижні випив у мене — і нічого йому, тільки вуха почервоніли. І ще, скажу вам,— чесна людина. Пообіцяв лантух зерна для качок — привіз, сам і до хати заніс.
У залі сміх, регіт, а Комарисі те байдуже, вийшла вже на трибуну і говорить, як по писаному читає.
— Про комірника, про Федота, цього не скажу, ні. Він безсоромна людина. До мене похмелятися бігає, а дерть носить Ользі, та ще й через мій город. Потолочив геть усе гарбузиння. Почала було сварити його, а він: «Цить, бабо, я тобі за це цілий віз гарбузів дам». А де ті гарбузи, де?
Федот ховається за спинами людей, Кіндрат руками і очима подає Комарисі знаки, щоб закінчувала, вона ж на нього уваги не звертає, своє веде.
— Немає в мене досі гарбузів і не буде, бо померзли на полі, а тут голова казав, ніби їх і зовсім не саджали. Як же не саджали, коли я з жінками полола?! От скажи, Кіндрате, якщо їх не було на полі, то звідкіля їм узятися в твоєму дворі? Всі ж достеменно знаємо, що твоя Христя і зерняточка на своєму городі не посадила.
Переждала Комариха, доки вщух гомін у залі, і говорить лагідненько:
— Я хочу ще і тебе, Максиме згадати. Збирали ми помідори, он: Марія, Зойка, Галька і Полька були з нами, а Дора була? Не було її поміж нас. А ти ж написав, що вона теж з нами збирала, та ще й більше від нас назбирала...
— У неї ж п'ятеро діток,— засміялись молодиці, а Ко-мариха їм у відповідь: