— Їв би, кажеш, півника?
От так-так!
Ну, а що ж там різати?
Він як шпак!..
Через день, удосвіта
Як на сміх,
Йшов злодюга й півника
Впхав у міх.
Вийшла баба, плачучи,
Й примовля:
— Ой, як шкода! Півень був
Як теля!
А старий не витерпів —
З печі зліз:
— Чи ти ба — за ніч одну
Як підріс!
Петро Гришко
СВИНЯЧА ЛОГІКА
Було колись це у селі глухому.
Корова з паші повернулася додому
І в хлів свинячий загляда:
— А де кабанчик, Льохо?
Трапилась біда!?
Коли його не стало?
— Його вночі вовки украли,—
Свиня байдуже їй сказала.
Корова:— Жаль!
Пропав нізащо!
Тепер самій погано буде жити...
Кирпата ж рохкає:— О ні!
Ще краще!
Усе, що всиплють у корито,
Дістанеться мені!
Є, бачте, логіка в Свині.
Петро Гришко
ОЛІВЕЦЬ ТА АВТОРУЧКА
Розсердився на Авторучку
Олівець:
— Доволі! Увірвавсь терпець!
Вона зневагою на мене дише,
Авторитет мій підрива —
Сама усі важливі документи пише,
Хоч рівні з нею маємо права.
Ні, ні! Щоб я та здався?
Образи не прощають олівці!—
І скарги сів строчить в усі кінці.
Та відповіді не діждався:
Дощенту в запалі списався.
Петро Гришко
ПОТЕРПІЛИЙ КІТ
Не знаючи турбот і горя,
Сторожував Мурко в коморі.
Хвалив свою роботу без кінця.
Кусок потягне свіжого м'ясця,
Умне й на цілу ніч лягає спати —>
Нащо Мишей тих чатувати?
Якось Мишва, гарцюючи безперестанку,
Мурку хвоста одгризла на світанку.
І соромно, і боляче було.
Та поступово зажило
Й забулося...
Тепер того Кота,
Буває, Котеня спита:
— А де ви, дядю, позбулись хвоста?
Мурко поважно піднімає морду
І каже гордо:
— Цього не таю.
Був за громадське у нерівному бою.
А бач же, не дали медалі.
Петро Гришко
ШПРИЦ І ЦВЯХ
Казав раз Шприцу Цвях іржавий
(Його кінець стирчав із лави):
— Обидва ми колючі, брате,
Тож радий я тебе вітати!
Але тобі щастить усюди,
Мене ж не поважають люди.
Ти робиш їм щодня уколів сто —
Й не ображається ніхто.
Я ж іноді людину уколю — відразу
Вона висловлює образу
Й мене
Кляне...
На те поважно Шприц відмовив:
— Така реакція не випадкова.
Якщо користь дають уколи —
Ніхто на тебе не образиться ніколи,
Хоча і боляче було.
А твій укол — людині зло,
Тому і чуєш лайку.
Як критикуєш, пригадай цю байку.
Валерій Грузин
ЖАНДАРМ У БІЛОМУ КАПЕЛЮСІ
Аби не ці французи!
От тоді б... стояв би у нью-йоркській гавані справжній символ Америки — ковбой на об'їждженому мустангу. Ковбой — це теж уособлення свободи. Але справжнє, американське, а не якийсь там класицизм із смолоскипом. Хіба освітиш техаські прерії цим середньовічним атрибутом? Химера, а не зброя. Доки замахнешся ним на вождя ірокезів Орлине Око... він тебе томагавком встигне перехрестити. Ні! Замість палаючої тріски візьмемо добре змащений кольт і поговоримо з аборигенами про свободу...
Якщо тисячу американців приперти до стіни і запропонувати їм вибір: «Життя... або ти скажеш, ким насправді хотів бути?»— можна не сумніватись в ідентичності відповідей. І миршавенький конторський клерк, і життелюб-комівояжер, і запліснявілий архіваріус, і важковаговик-мафіозі, і навіть віце-президент авіакомпанії скажуть одне:
— Ковбоєм у білому капелюсі.
Чому саме в білому?
А тому, що ковбой тільки в білому капелюсі відчуває себе справжнім господарем життя: схоче — потисне руку, схоче — дасть по писку. Причім, не питаючи дозволу в начальства і не звертаючи уваги на рахунок у банку.