Нарешті син змилосердився:
— Зет віл ду. Досить на сьогодні.
— Фініта ля комедія!— зрадів батько. Син стенув плечима:
— Дай зошит! За старанність — «чотири», за поведінку — «два».
— Чому?— плаксиво запитав батько.— Що я зробив?
— Назвав урок комедією.
— То ж класика! Я більше не буду!
— Добре, нічого не ставлю,— сказав син,— але наступного разу прийдеш з чистими нігтями.
«Ох і вредна, мабуть, у них вчителька!» — подумав батько, але стримався.
Після першого уроку був другий, третій. Син почав приносити п'ятірки з англійської мови, а батько — міркувати про кандидатський мінімум.
Якось він мимоволі став свідком телефонної розмови сина з приятелем:
— Тупий, як сибірський валянок,— говорив синок,— поки в нього щось втокмачиш — вагон нервів зіпсуєш!
«Це він про мене, сучий син!»— здогадався батько.
— Не хотів виконувати домашні завдання, різні коники викидав на уроках. Доводилось у куток ставити...
«Зараз підійду й дам по шиї!»— розгнівався батько. І знову стримався.
На черговому уроці він був похмурий і зосереджений. Не жартував. Диктант написав без жодної помилки. Син похвалив його.
— Молодець! Ще кілька місяців, і...
— І «летопись окончена моя»?— з надією зазирнув йому у вічі батько.
— Ні, на велосипед ми ще не навчили.
Тоді батько сам вирішив поставити крапку над «ай». Він купив синові новенький велосипед.
— На, Спіноза, на, мучителю, катайся!
Син звівся з батькового крісла. Його веснянки не сховала гаряча хвиля рум'янцю.
— Це мені? А як же з твоїми уроками? — почав було син.
— Усе! Закінчились уроки! Ану, дай свого щоденника!..
Никанор Дубицький
ВИРОБНИЧА ТРАВМА
— Нема, голубе, нема, хоч ріжте мене і соліть,— розвів руками завідуючий складом.— І не робіть таке страдницьке обличчя, бо ось-ось не витримаю і сам заплачу. Та я б вам з дорогою душею, але вже півроку не завозили тих батарей!
— А може, десь там, у підсобні, завалялася одненька? — з надією зирнув Іван на завідуючого.— Вона мені до зарізу потрібна. Розумієте, хочу на зиму перебратися в нову хату...
— Ох,— зітхнув завскладом.— У печінці сидять у мене ті батареї. Кожному вони потрібні. Я теж людина, теж серце маю. Вірите, іноді аж сльози набігають на очі, коли випроваджую отакого, як ви, сердегу ні з тим ні з сим. Учора теж один приходив. Мало на коліна не падав. Старшим лейтенантом погрожував...
— Міліцією?
— При чому тут міліція?— видивився на Івана завідуючий.— Що тут стражі порядку допоможуть, коли водяних батарей вже півроку не завозили? Коньяком «три зірки» хотів придобритися.
— А-а, зрозуміло,— кивнув головою Іван.— Та я б на таке діло й на «капітана» розкошелився б. І не на одну ляшчину. Мені б тільки батарею...
— Ох-ох-ох! Що з вами робити, голубчику мій сизокрилий?— почухав потилицю завскладом.— Ох, аж серце болить, що не можу нічим допомогти гарній людині. Що ж придумати?.. Не знаю, як вам і казати, голубе. Є тут в одному місці, але... самі розумієте...
— Розумію, розумію, — із запалом вигукнув Іван.— Ви зробіть добре діло — буде і вам, і вашому знайомому.
— Але ж це діло...
— Хіба я маленький? Рідній жінці не скажу, звідкіля та батарея.
— Ох-ох-ох! Однак воно завжди виходить,— мало не заплакав завскладом.— Хочеш допомогти гарній людині — мусиш усякому хапузі в ноги падати. Були б вони на складі... Ех! Ну, добре. Зараз у нас без п'яти хвилин дванадцять. Приходьте завтра по цій порі. Якось зарадимо вашому горю.
Немов на крилах летів додому Іван. «Порадую свою Марусину. Нехай не думає, що я ликом шитий».
Наступного дня шлях до складу Іванові перегородив замок на дверях.
— А де товариш завідуючий?— спитав він молодицю, що підмітала східці.
— У лікарні,— відповіла та.
— Що, захворів?
— Виробнича травма. Вчора перед обідом йому на спину звалилася батарея водяного опалення. На складі такі полиці, що хоч возом розвертайся, а він тії батареї заховав у тісній підсобці...
Євген Дудар
ДОКОЛУПАЮТЬСЯ
Другий тиждень мозолю голову: буде всесвітній потоп чи не буде? Якщо розмерзнеться Антарктида?
Вчені там колупаються. По радіо казали.
Те колупання до добра не доведе.
Ось навпроти нашого будинку колупалися. Як шарахнуло! Одного на балкон до мене закинуло.
Стукає у вікно. В мене очі на лоба.
— Ти що, з неба? П'ятий поверх...
— Ні,— каже.— 3 міськводоканалу.
— Цей фраер,— кажу жінці,— зараз буде запевняти, що через наш балкон водогін тягнуть. Бомбей — Хельсінкі...