Леонід Бондарчук
ПРЕМІЯ НА НАУКОВІЙ ОСНОВІ
За вікном, вивергаючи із ринв старі пташині гнізда, плюскотіла гроза. Начальник бюро погоди Іван Христофорович Цидулка метав блискавиці:
— Ваш творчий доробок за день уміщається в одній попільниці,— роздратовано гримав він на підлеглих, й інколи його капітанський голос розчиняв у собі гуркіт стихії.
— Над нами збираються хмари!— продовжив начальник.— Цілий циклон!
— Комісія?— озвався із кутка завідувач відділу завірюх і хурделиць Пакутра.
— Так,— розпустив краватку Цидулка.— І їде вона, звісно, не пригощати нас цукерками.
Наближався кінець року, тож треба було якось рятувати премію за четвертий квартал. Тим паче, що в рахунок останньої дружина Івана Христофоровича, котра крім чаю і кави, нічого зварити не вміла, вже встигла придбати супермодне обладнання для кухні.
— Доповідайте,— тицьнув олівцем Цидулка у завідувача відділу рідких опадів Кундиля.
— За даними науки,— почав той,— за рік у нашій області має бути сімсот шістдесят вісім міліметрів опадів.
— Скільки ж випало згідно з прогнозами вашого відділу?— запитав начальник.
— Сімсот,— винувато відповів Кундиль.
— Де ви поділи шістдесят вісім міліметрів?
— До кінця року ще далеко. Надолужимо...
— Становище ганебне,— перебив його Цидулка.— Чим раніше ми дамо, тобто передбачимо оці нещасні шістдесят вісім міліметрів, тим раніше впораємо план. А прогноз на сімсот шістдесят міліметрів треба було виконати ще у третьому кварталі. І з преміями у кишені працювати в рахунок наступного року. Беріть приклад з Пакутри. Він під час роботи комісії спатиме спокійно, бо ще влітку встиг свої прогнози привести у відповідність із контрольною цифрою.
Усі, крім Пакутри, опустили голови.
— Продовжуйте,— показав олівцем Петро Христофорович на завідувачку відділу погожих днів Пурчиху.
— Як свідчить наука,— почала вона,— в області за рік має бути сто п'ятдесят сонячних днів.
— Скільки передбачили?
— Сто тридцять п'ять.
Цидулка стривожено глянув на календар. Було 15 грудня.
— От що,— мовив він після деяких роздумів і висушив прес-пап'є піт на чолі.— Вихід один: до кінця року видавайте прогноз «сонячно»!
— А надворі — дощ!— промимрив Кундиль.— І за усіма нашими даними литиме аж до першого січня.
— Іншого виходу немає,— мовив Цидулка.— За мізерію — недодані шістдесят вісім міліметрів опадів — шию милитимуть менше, ніж за непередбачені погожі дні!
...До самого Нового року стояла напрочуд тепла і сонячна погода. На деревах, що буває раз у 350 років, набухли бруньки. То був єдиний правильний прогноз за всі чотири квартали. До нестями радісний Цидулка сидів у своєму кабінеті — не встигав відповідати на телефонні дзвінки мешканців міста, котрі дякували працівникам гідрометслужби за чудову роботу. Це ж треба мати таку сміливість, досвід і, коли хочете, інтуїцію, аби серед примхливої зими наважитись і твердо сказати: «Буде тепло!» І буде не якихось там кілька днів, а півмісяця.
От що означає у роботі наукова основа. І преміальні, що не кажіть, чудовий стимул до приборкання будь-яких стихій!
Олексій Вусик
НЕ ПАЛІТЬ, ПАНОВЕ!
В Сполучених Штатах Америки видано солдатський розмовник — своєрідний посібник для спілкування з радянськими людьми.
Серед інших в цьому розмовнику є така фраза: «Я хочу сигару!»
Все-таки як різко міняються часи!
Сорок з лишком років тому озброєні до зубів непрохані іноземні зайди завчено-нахабно вимагали від наших матерів:
— Млеко! Яйка!
А це, бач, подавай їм ще й сигару...
І, певно, авторам недавно укладеного розмовника уявляються майбутні діалоги па радянській землі неодмінно в таких рожево-райдужних тонах.
Пикатий Боб, рядовий американської армії (пика — хоч пацюків бий!), в одна тисяча дев'ятсот... затертому році вривається в мою домівку, вдоволено, як повний господар, розвалюється в кріслі, закидає ноги на стіл, де парує смачний український борщ й пірамідкою викладене сало, затим поволі виймає з нагрудної кишені англо-російський розмовник і, трохи гаркавлячи на американський штиб, по складах читає першу російську фразу:
— Я хо-тшу си-га-ру!
Він говорить повільно, мов жує недоварене м'ясо. Але це справляє на присутніх сподіваний ефект.
Моя старенька мати, злякано позираючи на обвішаного кольтами Боба, силкується пояснити па мигах, що сигар у домі немає. Вона хоче почастувати Боба сигаретою «Прима», але той погрозливо надимається, як лопух на вогні, й уперто повторює ще дома завчену фразу: