Юрій Івакш
О СЛАВО ЗЛАЯ
Ти привітала
Нерона лютого, Сарданапала,
Ірода, Каїна...
Т. ШЕВЧЕНКО
Одного разу десь на розпутті зустрілися Каїн, Ірод та Іуда...
Отож зустрілися, сіли під осикою у холодочку й засперечалися, хто з них найславетніший.
— Безперечно — я,— сказав Каїн.— Це ж я — першовбивця. Це ж я — першовідкривач насильства і першопрохідник політики великої ломацюри. Я — перша Сильна особа в земній антиісторії. Я — протофашист. Я перший сказав: «Усе дозволено». Я навчив єзуїтів, що мега виправдовує засоби. Це за моїм методом убивчої аргументації можна довести кому завгодно все, що завгодно (тут Каїн з жалем пригадав, що забув у лісі свою ломаку). А ви — лише мої скромні учні й наслідувачі!..
— Усе — «я», «я», «я»! Ніякої тобі скромності!— саркастично посміхнувся Ірод.— Хвалько. Павич! Убив одну-однісіньку людину й розхвастався! Теж мені масштаби! Тут нема чого й сперечатися — я найславетніший! Це не вам, а мені належить честь бути родоначальником масового винищення. Це з мене брали приклад чінгісхани, гітлери й піночети... А ти, Каїне, просто собі банальний убивця! Кустар-одинак!..
— Обоє ви — дрібнота!— перервав Ірода Іуда.— Один прикандичив брата, а другий наказав постинати голови немовлятам. І радіють: ось ми які! Ти знаєш, Іроде, хто ти є? Звичайнісінький східний деспот! Тривіальний тиран, якими в історії хоч греблю гати! До того ж я — гуманіст, і у мене твоя «слава» викликає тільки огиду. От я нікого не вбивав, а проте ім'я стало прозивним...
— Категорично протестую!— обурився Ірод.— Я теж особисто нікого не вбивав. Ось диви: і руки у мене чисті!.. А щодо вимушеної ліквідації немовлят, то це не вбивство, а мудра акція. Я виходив із вищих національних міркувань і мусив діяти рішуче й невблаганно. В ім'я спокою держави. Не шкодувати життя моїх любих підданих. Та й невідомо, що виросло б з тих немовлят. Може, якісь нові іуди та каїни, вибачте на слові...
— Софістика!— заперечив Іуда.— Все одно моя слава є якісно вищою. Я — апостол донощиків й пророк зрадництва. Зрадник і ренегат з великої літери. Тридцять срібняків — це звучить! Поцілунок Іуди — це звучить!
— То чому ж ти, Іудо, повісився?
— Вам цього не зрозуміти. Моє самогубство — наочний вияв багатства душі її тонкості моєї інтелігентної натури. Спочатку я зрадив Учителя, а потім зрадив себе. Але саме зраджуючи себе, я не зраджував собі. У цій непослідовності — моя послідовність: я — тотальний зрадник. Адже в цьому — логіка зради. Зрадника або вішають, або він сам себе вішає. На відміну від Гапона або Власова, я скористався свободою вибору.
— Інтелігент! — вилаявся Ірод.
— Іуда! — вилаявся Каїн.
І вони розійшлися в різні боки, підозріло оглядаючись один на одного. Каїн пішов до лісу шукати добру ломаку, щоб у слушний момент переконливіше довести, хто з них найславетніший. Ірод попрямував до найближчого жандармського відділка організовувати каральну акцію прати своїх опонентів. А Іуда побіг додому писати донос на Каїна й Ірода — небезпечних історичних злочинців, чомусь досі не затриманих Інтерполом...
Юрій Івакш
«КРИК ПІВНЯ НА СВІТАНКУ»
З нової редакції повісті Валерія Шевчука.
Пробуджує мене крик півня на світанку. Я виходжу надвір і прямую по мосту, де заколисуюче шумить вода. Над річкою ще стелеться туманець. Полюбляю ранкову купіль.
Зараз мені поспішати нікуди — канікули. Я стою на мосту, обіпершись на парапет, і, мов зачарований, раз у раз плюю у воду. Дивлюся, як потік ласкаво приймає мою слину в свої вологі обійми і несе бозна-куди... у Дніпро, Чорне море, Атлантику... Мені, не знаю чому, завжди кортить плювати у воду, коли я опиняюся на мосту. Відчуваю в такий момент: ми з річкою побраталися, тепер вона — моя сестра.
В такі хвилини ні про що не думаю і нічого не бажаю (солодке байдикування — моя натура). А втім, думаю, що це, мабуть, і є щастя: стояти отут на мосту й бездумно цвиркати у воду, нікуди не поспішаючи і нічого не жадаючи від життя. Отак би й стояв увесь день! Плюю...
І в цей момент мій мозок ластівкою черкає якась думка. Може, тільки тінь думки. Не встигаю прийняти її до своєї свідомості, як одразу ж забуваю.
Аж тепер мені вже здається, що в тій недодуманій думці було щось дуже й дуже важливе для мене, для всього мого подальшого життя, ба навіть для долі людства. І я починаю хвилюватися, бо не можу пригадати, про що я допіру подумав. І, певно, ніколи-ніколи не пригадаю!.. А може, мені тільки примарилося, що я подумав?
Відчуття щастя відразу зникає. У серці загніздилися збентеженість і безглуздий страх: сталося непоправне.