Минулий вересень, вечір п’ятниці, після закінчення робочого дня прямував до станції метро «Бонд-Стрит», у голові плани на вихідні та думки про двох його «Пташок», Норму і Марджорі, яким не можна дізнаватися одна про одну, і щойно він підняв руку, аби подлубатися в носі, як раптом за кілька миль позад нього вище за течією — memento mori в небі, страшенний тріск і потужний вибух, наче удар грому. Але не зовсім так. Ще кілька секунд, і ось попереду все повторилося: ясно й чітко, на все місто. Вилка. Не «хрущ», не Люфтваффе.
— І не грім, — подумав уголос.
— Та газ, мабуть, вибухнув. — Пані з коробкою для обіду, очі підпухлі в кінці дня, проходячи повз, штурхнула його ліктем у спину.
— Ні, то німці, — її подруга із кучериками, що білявими торочками звисають з-під картатої хустинки, виконує якийсь монструозний ритуал, простягає руки до Слотропа, — ось прийшли по його душу, вони просто дуже люблять гладеньких пухкеньких американців, — ще мить, і вона дотягнеться і вщипне його за щоку, потермосить сюди-туди.
— Привіт, кицюню, — сказав Слотроп. Її звали Синтія. Перш ніж вона помахала рукою і зникла у хвилях натовпу в «пікову» годину, йому вдалося дізнатися номер її телефону.
У Лондоні був черговий чудово-залізний день: жовте сонце дражнять тисячі димарів, сопуть, безсоромно тягнуться догори. Їхній дим — не просто подих життя, не просто темна сила, це верховна присутність, вона живе й рухається. Люди перетинали вулиці й площі, повсюдно метушилися. Автобуси сотнями виповзали на довгі бетонні віадуки, засмальцьовані безрадісними роками немилосердної експлуатації, в димну сірість, жирну чорноту, червоний свинець і блідий алюміній, поміж куп відходів, що здіймалися хмарочосами, у бокові з’їзди, які вливаються в дороги, забиті армійськими конвоями, іншими височенними автобусами й брезентовими вантажівками, велосипедами й автомобілями, і в кожного своє призначення й початок, кожен плине, щоразу пригальмовує, а понад цим усім неосяжна газова руїна сонця серед заводських димарів, загороджувальні аеростати, лінії електропередач і комини, брунатні, наче дерево, що прожило вік під дахом, ось брунатна барва темнішає, за мить сягає чорноти — можливо, істинного лику заходу сонця, — твоє вино, вино й розрада.
Той момент настав о 6:43:16 за британським подвійним літнім часом[47]: небо, побите, як барабан Смерті, ще гуде, а Слотропів член — даруйте, що? ага, загляньте у його армійські труси, там підступний стояк, от-от виплигне — о Господи, а це звідки?
Ув історії його життя і, ймовірно, Боже поможи, у його досьє зафіксована незвичайна чутливість до всього, що посилає небо. (Але ж стояк?)
На старому кристалічно-сланцевому надгробку, що на парафіяльному цвинтарі конгрегаціоналістської церкви — там, удома, в Мухваборо, штат Массачусетс, — Божа правиця виринає з-за хмари, контури подекуди роз’їдені двохсотлітніми трудами різців криги та вогню, а напис засвідчує:
У пам’ять про Константа Слотропа,
що упокоївся 4-го березня 1766 року
на 29-му році життя.
Померти — борг природі віднести,
Я заплатив своє, а далі маєш ти.
Констант бачив — і не самим лиш серцем — оту кам’яну правицю, що з одвічних хмар вказувала просто на нього, її контури окреслено нестерпним світлом, — споглядав над шепотінням річки та схилами пологих та сумних Беркширських пагорбів, як і син його, Варіабл Слотроп, та й усі в родині Слотропів — так чи інакше, щонайменше дев’ять чи десять поколінь, одне до одного: усі, крім Вільяма, найпершого, що покоїться під опалим листям — м’ята і пурпурове вербозілля, тремтливий берест і тінь верби над цвинтарем поблизу болота на затяжному шляху гниття, розмивання, злиття із землею, кам’яні круглопикі янголи із довгими собачими мордами, зубасті черепи з порожніми очницями, масонські герби, барвисті урни, перисті верби, прямі та зламані, спустошені пісочні годинники, сонячні лики, що от-от зійдуть чи сядуть, чиї очі визирають понад небокраєм, як у всюдисущого Кілроя[48], а от епітафії — від прямолінійних і чесних, як у Константа Слотропа, до стрибучого «Зоряно-смугастого прапора» у місіс Елізабет, дружини лейтенанта Ісаї Слотропа (пом. 1812 р.):
47
Під час Другої світової Великобританія перейшла на час материкової Європи, GMT+1 взимку і GMT+2 влітку.
48
Поширене у час Другої світової графіті у вигляді довгоносого чоловічка, що дивиться з-поза стіни з підписом «Тут був Кілрой».
