Однак для неї це збіса зручно. Роджер Мехіко тепер переживає майже те саме з Джесікою, а той Інший Хлопака у цьому випадку відомий як Бобер. Пірат усе це бачив, проте жодного разу з Мехіко не обговорював. Так, він очікує, чи не закінчиться все для Роджера так само, — якась частина Пірата чекає, ніколи так не радіє, як споглядаючи чуже лихо, вболіває за Бобра і за все, що схоже на Клайва; той символізує ідею «аби вони виграли». Але ж інша частина — інше «я»? — та, котру йому в поспіху не варто називати «порядною», — вочевидь бажає Роджерові того, що втратив сам Пірат…
— А ти направду пірат, — прошепотіла вона останнього дня — ніхто з них тоді не знав, що останнього, — ти приїхав і забрав мене на свій піратський корабель. Дівчину з порядної родини з усталеними умовностями. Ти мене зґвалтував. Тепер я Руда Хвойда Відкритих Морів… — Цікава гра. Запитати б, чому їй таке раніше не спадало на думку? Гралися в останній (уже останній) день до сутінок, з полудня до вечора, цілі години траху, завелися так, що й не роз’єднатися, — і не помітили, як орендована кімната м’яко погойдується, стеля послужливо опустилася на фут, лампи хитнулись у своїх гніздах, якась частка руху по Темзі породила солонуваті крики понад водою, корабельні ринди…
Але поза цим, за навислим небо-морем, урядові гончаки вже натрапили на їхній слід — підступають ближче, пливуть катери і лискучі гермафродити на службі закону, агенти, котрі, побувавши в бувальцях, згодяться на її безпечне повернення, не наполягатимуть на його страті чи ув’язненні. План простий: завдати йому досить серйозного поранення, і він отямиться, повернеться до звичаїв цього світу, звареного, як круто зварене яйце, до звичного розкладу, замкнувши коло ночі, аби цю ніч скомпрометувати…
Вони розлучилися на вокзалі Ватерлоо. Там зібралося святкове юрмище — проводжали «Роту Диво-Карликів» Фреда Ропера на імперський ярмарок до Йоганнесбурга, Південна Африка. Карлики в темних пальтечках, вишуканих платтячках та приталених курточках бігали по всьому вокзалу, поглинаючи прощальні шоколадки і потрапляючи під об’єктиви репортерів. Тальково-бліде обличчя Скорпії в останньому вікні навпроти крайнього виходу розбило йому серце. Від Диво-Карликів та їхніх шанувальників долинула хвиля смішків і найкращих побажань. Ну що ж, подумав Пірат, а чи не повернутися мені до Армії?..
Їдуть на схід. Роджер вдивляється понад кермом, сутулиться, як той Дракула, у своєму «Бербері[63]», до тьмяної вовни на рукавах і плечах Джесіки чіпляються блискучі мільйони крапельок. Їм хочеться бути разом, у ліжку, відпочивати, кохатися, натомість треба на схід, а тоді на південь від Темзи, на зустріч із якимсь видатним вівісектором, аж доки Сент-Фелікс не проб’є першу. І коли миші повтікають униз, чи не з’ясується, що вони повтікали назавжди[64]?
Її обличчя біля затуманеного диханням вікна, — ще одна туманність, ще один вибрик зимового світла. Позад неї пролітають білі віхті дощу.
— А чого він сам тих собак ловить? Він же якийсь начальник? Не може знайти якогось хлопчака, абощо?
— Ми називаємо їх «персоналом», — відповідає Роджер, — і я не знаю, нащо Пойнтсмен робить те, що робить. Він послідовник Павлова, люба моя. Він член Королівського коледжу. Звідки мені знати цих людей? Їх важко зрозуміти, як і тих, у «Сноксолі».
Вони обоє сьогодні знервовані, напружені, як шибки з кепсько гартованого скла, і коли що — врозліт, від будь-якого недоречного доторку в ниючій матриці стресів…
— Бідолашний Роджер, бідолашне ягнятко, така жахлива війна.
— Отже, так? — Він трясе головою, проривні «б» і «п» ніяк не хочуть прориватися. — То ти дуже мудра, так? — Роджер знавіснів, відпускає кермо, ледь виштовхує слова, «двірники» клацають у такт його словам. — Ти часом шмаляла по «хрущах», ти і твій приятель, стара добра Нутрія…