— Бобер.
— Ага, точно, і цей ваш невимовний дух, чим ви справедливо пишаєтесь, але ракет ти збила небагацько, правда? Ха-ха! — Він ядуче вишкірився, підпер посмішкою зморщеного носа і скривився. — Не більше за мене, за Пойнтсмена, ну і хто в цей час за кого кращий, га, моя хороша? — і все це підскакуючи вгору-вниз на шкіряному сидінні.
Її долоня вже тягнеться, от-от доторкнеться до його руки. Притискається щокою до свого плеча, волосся розсипалося, спросоння дивиться на Роджера. З нею навіть як слід не полаєшся. А він намагається це зробити. Вона своїми паузами, наче долонями, гладить його, відволікає, згладжує кути в кімнатах, покривала, скатертини — усі ці випадкові поверхні…. Навіть у кіно, коли дивилися «Я йду своїм шляхом[65]» у день їхнього знайомства, він помічав найменший порух її оливкових, бурштинових, кольору кави очей. Він витратив купу грошей на галони розчинника, клацаючи вірним «Зіппо», ґніт обвуглився, енергія поступилася економності, — іскорки на краю блакитного вогника у пітьмі, такій різній пітьмі, а йому аби побачити, що відбувається з її обличчям. Що спалах — то нове обличчя.
Адже бували миті, і останнім часом — дедалі частіше, такі миті, коли дивишся впритул і не добереш, хто є хто. Обоє водночас якось неприродно збентежуються… наче у дзеркало раптом глянули, але… понад тим, відчуття, ніби і справді поєднані… потім минається — хтозна? дві хвилини? тиждень? і ось вони, знову роз’єднавшись, розуміють, що відбувається, Роджер і Джесіка зливаються в єдине безтямне створіння… У житті, яке він завжди проклинав через потребу знову і знову вірити в недоступне для спостереження, ось воно, найперше справжнє диво: такі дані не відкинеш.
То було, як кажуть у Голлівуді, «пікантне знайомство» у центрі Тенбридж-Велса, в його ошатному центрі XVIII сторіччя: Роджер їхав вінтажним «ягуаром» до Лондона, Джесіка на узбіччі мужньо змагалася зі зламаним велосипедом, її непоказна суконна спідниця ЖДК зачепилася за кермо, доволі нестатутна чорна комбінація та чисті перламутрові стегна над панчохами кольору хакі, ну…
— Агов, люба, — гальма пронизливо вищать, — ми тут, знаєш, не за кулісами «Млина».
Це вона знала.
— Гмм, — кучерики падають, лоскочуть їй носа і додають до репліки понаднормової отрути, — не знала, що у такі місця пускають маленьких дітей.
— Ну, загалом кажучи, — він навчився відбивати закиди щодо своєї зовнішності, — дівчат-скаутів теж не викликали, правда?
— Мені вже двадцять.
— О, ну тоді можеш доїхати у цьому «ягуарі» до самого Лондона.
— Але мені в інший бік. Майже до Беттла.
— Хай буде туди й назад, не питання.
Вона відкидає з обличчя волосся:
— Мама знає, що ти тут?
— Війна моя мама, — оголошує Роджер Мехіко і нахиляється прочинити дверцята.
— Дуже дивно таке чути, — її забрьоханий черевичок намацує підніжку авто.
— Сідай, серденько, ти затримуєш виконання місії, кинь свій транспорт і вважай на спідницю, коли сідаєш, я б не хотів сотворити щось недоречне тут-таки, на вулиці Тенбридж-Велса…
Цієї миті падає ракета. Пікантно, пікантно… Гуркіт, глухий барабанний відгомін. Досить далеко від міста, небезпеки немає, проте й доволі близько та гучно — це підштовхує Джесіку, і вона долає чи не сотню миль до незнайомця: довгий балетний переліт, її чудовий кругленький задок повертається, влаштовується на другому сидінні, волосся — віялом, рука граційним крилом розгладжує знизу спідницю армійського кольору, а все навкруги ще деренчить од вибуху.
Він думає, що бачить дещо похмуро-пухирчасте, воно глибшає чи то темнішає швидше за хмари і прямує на північ. Чи вона тепер пікантно пригорнеться до нього, прохатиме захисту? Він навіть не вірив, що вона сяде в автомобіль, ракета чи не ракета, а тому замість низької передачі здає Пойнтсменовим «ягуаром» назад і з хряскотом переїжджає велосипед, від якого лишається купа брухту.
— Я вся твоя, — вигукує вона. — Цілковито.
— Гмм, — трохи згодом Роджер відшукує важіль, танцює на педалях, рррн, гарчить двигун, уперед, до Лондона. Але Джесіка йому непідвладна.
А щодо війни, то вона і є Роджерова мати, вона остаточно викорінила м’які та вразливі часточки надій і похвал, розкидані під слюдяними блискітками, крізь Роджерове мінеральне, надгробне «я», усе це, позбавлене сенсу, немов тужливий сірий приплив. Уже шість років, завжди в полі зору, завжди там, де він може її бачити. Він забув свій перший труп, як забув і те, коли вперше бачив смерть живого. Ось як віддавна це триває, більшість його життя. Місто, куди він прибуває сьогодні, — приймальня Смерті, де всі папери підписані, контракти готові, дні пораховані. Нічого спільного з його величною, садовою, ризиковою столицею, яку він знав у дитинстві. Він став Суворим Юнаком з «Білої візитації», павуком, що плете павутину чисел. Усі знають, що він не має друзів у відділі. А як інакше? Усі вони — самородки, ясновидці й божевільні маги, телекінетики, астральні мандрівники, збирачі світла. А він, Роджер, лише статистик. Жодного віщого сну, ані разу не надіслав і не отримав пророчого послання, ніколи не торкався безпосередньо Іншого Світу. Якщо і є щось таке, то воно виявиться в експериментальних даних, хіба ні? у цифрах… але наблизити або з’ясувати щось годі. То що ж дивного у його ворожнечі з Відділом Псі по обидва боки підвального коридору, з усією цією компанією явних трьох сигм[66]? Боже милосердний, можна подумати, що ви ставились би до них якось інакше.
66
Йдеться про «правило трьох сигм», у цьому випадку згадані «сигми» — явище практично неможливе.