Це їхня єдина очевидна потреба, настільки очевидна, що дратує його… І його потреба також, нехай так. Але як можна під яке завгодно «психічне» підводити наукову основу, коли смертність завжди підганяє, просто за межею розподілу «хі-квадрата», між киданням карт Зенера[67] і перервами у недолугому і натужному белькотанні медіума? Коли приходить спокій, Роджер починає міркувати: я намагатимуся знову й знову, отже, я хоробрий. Але здебільшого він картає себе за те, що не працює у пожежній охороні чи не креслить графіки Стандартних Рівнів Ураження на Тонну для груп бомбардувальників… що завгодно, аби обійтися без невдячного втручання у справи неминучої Смерті…
Вони наближаються до заграви над дахами будинків. Пожежні машини сигналять, минають їх, прямуючи туди само. Гнітючий район цегляних вулиць і мовчазних стін.
Роджер гальмує перед натовпом саперів, пожежників, місцевих мешканців у темних пальтах поверх білих піжам, бабусь, у нічних роздумах котрих пожежникам виділено спеціальну роль ні дуже прошу вас не націлюйте на мене цей величезний Шланг… о ні… хіба ви не скинене оці страшні ґумові чоботи… тактак ось…
Через кожні кілька ярдів стоять солдати, ріденький кордон, непорушний, є у ньому щось надприродне. Навряд чи Битва за Британію має виглядати настільки офіціозно. Але нові керовані бомби принесли потенціал загального жаху, що не піддається жодному обліку. У провулку Джесіка зауважує вугільно-чорний «пакард» із людьми в цивільному. Білі комірці сяють у пітьмі.
— Хто вони?
Він стенає плечима: «вони» — цілком достатньо.
— Неприємна компанія.
— Хто б казав. — Проте посміхаються вони по-давньому, звично. Колись вона трохи психувала через його роботу: чарівні підшивки на тему «хрущів», як славно… А тут ще його роздратоване зітхання: Джесіко, не роби з мене якогось холодного фанатика від науки…
В обличчя пашить жаром, жовтизна випікає очі, струмені б’ють у полум’я. Зачеплену за край даху драбину шарпають потоки повітря. Угорі на тлі неба щуляться в макінтошах силуети, вимахують руками, разом рушають роздавати накази. За пів кварталу лампи освітлюють рятувальну операцію серед мокрих обвуглених руїн. Від причепів із помпами і важких агрегатів розбігаються розтовстілі через тиск води брезентові шланги, з-під нашвидкуруч скручених муфт порскають зірки холодних, пекучо холодних бризок, коли вибивається язик вогню, вони спалахують жовтим. Десь жіночий голос по радіо — тиха йоркширська дівчинка розсилає підрозділи в інші частини міста.
Колись Роджер із Джесікою могли б зупинитися. Але обоє вони — вихованці Битви за Британію, обох завербували у чорноту досвітку і благання про порятунок, тупу інерцію бруківки і балок, цілковиту нестачу милосердя тих днів… На той час, коли витягуєш n-у жертву чи то фрагмент жертви із n-ї купи каміння, якось сказав він їй, сердитий, змучений, це вже береш не так близько до серця… величина n, можливо, для кожного своя, але даруй — рано чи пізно…
А крім виснаження існує щось іще. Навіть не повністю відійшовши від воєнного стану, вони, однак, почали м’яко відступати… нема ні часу, ні місця про це побалакати, а може, й потреби немає — обоє чітко усвідомлюють, що краще разом сховатися де-небудь у затишному закутку, ніж назад до паперів, пожеж, хакі, криці Домашнього фронту. По правді кажучи, цей Домашній фронт — якась фікція і брехня, не надто вишукано сфабрикована, аби їх розлучити, в ім’я роботи, абстракції, визначеного їм болю, гіркої смерті.