Ніч сповнена мряки, пахне мокрою псятиною. Пойнтсмен, схоже, десь заблукав.
— Я, мабуть, геть здуріла. Цієї хвилини я мала десь обжиматися з Бобром, дивитися, як він розпалює свою Люльку, а натомість я тут із цим ловцем, чи хто ти там, спіритуаліст, статистик, хто ти там є взагалі…
— Обжиматися? — Роджер мало не кричить. — Обжиматися?
— Мехіко. — Це доктор, він зітхає, на нозі унітаз, плетена балаклава перехнябилась.
— Вітаємо, а вам не важко так ходити? гадаю, нелегко… давайте сюди, спочатку в дверцята, ось так, ага, добре, — потому знову зачиняє дверцята на Пойнтсменовій щиколотці, тож унітаз тепер на сидінні Роджера, а сам Роджер наполовину лежить на колінах Джесіки, — тягніть чимдуж.
Подумки називаючи його малолітнім занудою і бісовим пересмішником, Пойнтсмен відхиляється на вільній нозі, буркоче, унітаз смикається туди-сюди. Роджер притримує дверцята й уважно вдивляється туди, де щезає нога.
— Якби нам трохи вазеліну або чого слизького. Стривайте! Стійте, Пойнтсмене, не ворушіться, зараз усе буде… — Лізе під авто, імпульсивний хлопчина, до пробки картера, перш ніж Пойнтсмен витискає із себе:
— Нема часу, Мехіко, він утече, утече.
— Ваша правда. — Знову випростується, намацує в кишені ліхтарика. — Я його вижену, а ви чекайте з сіткою. Ви ж можете нормально рухатися? Буде зле, якщо впадете саме тоді, коли собака вискочить.
— Та Господь з вами! — Пойнтсмен суне за ним у руїни. — Не налякайте його, Мехіко, це вам не Кенія чи щось таке, нам він потрібен, знаєте, щонайближче до норми.
Норма? Норма?
— Роджер, — озивається Роджер, блимаючи ліхтариком сигнал «короткий-довгий-короткий».
— Джесіка, — бурмоче Джесіка, йдучи за ним навшпиньках.
— Ну, друже, — вмовляє Роджер. — Тут у мене чудова пляшечка етеру, — відкриває флакон, помахуючи ним над проваллям льоху, а потім вмикає ліхтарика. Собака визирає з іржавого дитячого візочка, підстрибують чорні тіні, язик висолоплений, на морді — неприхований сумнів. — Та це ж місіс Нуссбаум[68]! — вигукує Роджер, так само, він чув, вигукував Фред Аллен по середах увечері на Бі-Бі-Сі.
— А шо ви, може, Лессі[69] щукали? — відказує собака.
Обережно спускаючись, Роджер відчуває, що пари етеру згущуються.
— Ну-ж-бо, друже, не встигнеш гавкнути — як усе скінчиться. Пойнтсмен просто хоче підрахувати, скільки ти випускаєш слини, от і все. Зробить малесенький надріз на щоці, скляну трубочку вставить, чого хвилюватися, правда? Покалатає дзвіночком. У лабораторії цікаво, тобі сподобається. — Здається, на нього діє етер. Роджер намагається закоркувати флакон: робить крок, нога провалюється в діру. Він смикається вбік, шукає, за щоб ухопитися. Затичка випадає з флакона і зникає серед мотлоху на самому дні зруйнованого будинку. Пойнтсмен десь згори кричить:
— Губку, Мехіко, ви забули губку! — Униз летить круглий і біленький дірчастий віхтик, танцює у промені ліхтарика.
— Ич який жвавий. — Роджер ловить губку обома руками і промахується, щедро розхлюпуючи етер. Находить її променем, а собака спостерігає зі свого візочка, дещо збентежений. — Ха! — він ллє рідину на губку, холодні струмені течуть по руках, аж доки флакон не порожніє. Стиснувши мокру губку двома пальцями, він нетвердою ходою прямує до собаки, підсвічує собі в підборіддя ліхтариком, аби підкреслити кровожерну гримасу, яку він, на його думку, демонструє. — Момент… істини! — Кидається вперед. Собака відстрибує кудись навскоси, мчить повз Роджера до виходу, а Роджер з губкою летить головою вперед простісінько у візочок, той під його вагою розвалюється. Наче в тумані, чує, як доктор нагорі пхинькає:
— Він тікає, Мехіко, скоріше!
— Та куди вже скоріше… — Стискаючи губку, Роджер вилазить із візочка, скидає його із себе, немов сорочку, демонструючи, як йому здається, доволі непогані спортивні здібності.
— Мехіко-о-о, — жалібно.