Спектро — один із перших семи власників Книги, і якщо ви поцікавитеся у пана Пойнтсмена, якої саме Книги, над вами лише посміються. Ця таємнича Книга переходить із рук до рук співвласників на щотижневій основі, і зараз, як підозрює Роджер, настав тиждень Спектро, коли можна з’явитися до нього будь-якого часу. Протягом тижня Пойнтсмена інші таким само чином прибували серед ночі до «Білої візитації». Роджер чув їхній ревний змовницький шепіт у коридорах, самовдоволене тупання їхніх каблуків убиває людський спокій, наче бальні туфлі на мармурі, — не стихаючи навіть на відстані. Голос Пойнтсмена і його кроки завше вирізнялися з-поміж інших, а як вони тепер лунатимуть з унітазом?
Роджер і Джесіка залишають доктора поблизу бічного входу, в якому він поволі тане, не залишаючи по собі нічого, крім дощу, що крапає з одвірків і насічок нечитабельного напису над прочілем дверей.
Вони повертають на південь. На панелі теплом світяться вогники. Прожектори обмацують дощове небо. Невелика машина тремтить на ходу. Джесіка поринає у сон, шкіряне сидіння порипує, коли вона згортається клубочком. «Двірники» розчісують дощ ритмічною, яскравою дугою. Вже звернуло на третю ночі, час додому.
Вечорами у шпиталі Святої Вероніки вони вдвох звично сидять біля відділення воєнних неврозів. В автоклаві клекочуть і брязкають сталеві кістки. Пара підіймається до сяйва гнучкої лампи, раз по раз яскраво спалахує, і тіні жестів розтинають її стрімкими помахами гострих лез. Обличчя, проте, зазвичай приховані, ретельно захищені складками ночі.
З чорноти відділення, прочиненої картотеки болю, у якій кожне ліжко є водночас і текою, лунають крики, надривне волання, як від холодного металу. Сьогодні Кевін Спектро озброїться шприцом і колотиме в пітьмі до нестями, десятки разів, не менше, аби вгамувати Лиса (так він називає будь-якого пацієнта — тричі оббіжи весь корпус, не думаючи про лиса, і зможеш зцілити що завгодно). Щоразу Пойнтсмен сидітиме, чекатиме, поки відновиться бесіда, тішитиметься відпочинком у ці миті напівмороку: стерті позолочені літери блищать на книжкових корінцях, у запашній кавовій гущі плавають таргани, зимовий дощ у ринві за вікном…
— А виглядаєш ти кепсько.
— Та знову той старий пень, він мене доконає. Бойові дії, Спектро, щодня, я не… — випнувши губи до окулярів, які він протирає сорочкою, — я цього триклятого Пудинга геть не розумію, завжди підносить… старечі нежданчики.
— Літа, літа. Вік.
— Та з цим я б упорався. Але він до біса… він просто виродок, геть не спить, інтриги плете…
— Я не про старечість — у нього такий підхід. Це ж Пойнтсмен. Ти поки що не маєш можливостей, які у нього є, ти не можеш ризикувати, як він. Ти ж працював із ним, у такому віці, сам знаєш, у них таке дивовижне… самовдоволення…
Власний Пойнтсменів Лис чекає на нього у місті — його військовий трофей. А цей кабінет — як печера оракула: витає пара, з темряви долинають зойки сивіли… Абреакція[70] Повелителя Ночі…
— Мені це не подобається, Пойнтсмене. Якщо ти хочеш знати.
— Чому? — Пауза. — Це неетично?
— Та Господи, невже це етично? — Спектро простягає руку до входу у відділення майже у фашистському вітанні. — Ні, я просто шукаю способу це виправдати — експериментально. І не знаходжу. Існує лише одна така людина.
— Слотроп. Сам знаєш, хто він. Навіть Мехіко вважає… ну, як завжди. Передбачення. Психокінез. У них, у тієї братії, свій клопіт. Але, скажімо, ти отримав шанс дослідити справді класичний зразок… певної патології, ідеальний механізм…
Якось уночі Спектро запитав:
— Він так само надихав би тебе, навіть якби не був піддослідним Ласло Джемфа?
— Навіть не сумнівайся.
— Гмм.
Уявіть собі ракету, наближення якої чуєш після вибуху. Реверсування! Акуратно вирізаний шматочок часу… кілька футів кіноплівки, прокручені навспак… вибух ракети, що впала швидше за звук, — і звідти вже проростає гуркіт її падіння, наздоганяє те, що вже стало смертю й полум’ям… примара у небі…
Павлова приваблювали «поняття протиставлення». Припустімо, в нас десь у корі головного мозку існує кластер клітин. Вони допомагають відрізняти насолоду від болю, світло від темряви, панування від підпорядкування… Але якщо у певний спосіб — прирікаючи їх на голод, травмуючи, шокуючи, каструючи, зіштовхнувши їх в одну з перехідних фаз, за межі їхніх безсонних «я», за межі фази порівняльної й парадоксальної, — ви підірвете це розуміння протилежностей, — ось вам пацієнт-параноїк, якому належить бути паном, а він вважає себе рабом… якого мали б любити, а його мордує байдужість світу, і «я наважуся припустити, — пише Павлов до Жане, — щось оця ультрапарадоксальна фаза і є основою для послаблення у наших пацієнтів поняття протиставлення». У наших схиблених, наших параноїків, маніяків, шизоїдів, морально недорозвинених…