Чекаєш у подібних місцях до ранку, синхронізувавшись із вибіленим інтер’єром, а розклад Прибуття вже надійно у пам’яті, у порожнечі серця. Звідки оці дітки тікали, адже в місті їх нема кому зустріти. Вражає їхня ніжність. Так до пуття і не збагнув, чи бачать вони твою порожнечу. Вони ще не бажають дивитися тобі у вічі, їхні худенькі ніжки повсякчас у русі, трикотажні панчішки сповзають (все еластичне поглинула війна), але ж як спокусливо: каблучок невпинно копає полотняні торби, задрипані саквояжі під дерев’яною лавицею. Репродуктор під стелею повідомляє про прибуття й відбуття автобусів англійською, а відтак іншими мовами, мовами вигнанців. Сьогоднішня дитинка їхала довго, не виспалася. Очі червоні, сукенка зім’ялася. Її пальтечко замість подушки. Відчуваєш її втому, неймовірні обшири заспаних просторів у неї за спиною, і ти на мить справді безкорисливий, безстатевий… лише думаєш, як дати їй притулок, і ти — Допомога Подорожньому.
Позад тебе довгі, завдовжки в ніч, черги чоловіків у мундирах повільно відсуваються, штурхаючи дорогою рюкзаки для самоволки, переважно мовчки, до виходу, пофарбованого в бежевий колір, але краї зашмульгані до брунатного параболами прощальних помахів покоління рук. Двері відчиняються лише зрідка, впускають холодне повітря, висмоктують купку людей і знову зачиняються. Водій а чи писар стоїть біля дверей, перевіряє квитки, перепустки, посвідки про звільнення. Люди один за одним проходять у цей безмежно чорний прямокутник ночі й зникають. Вони щезли, забрані війною, хтось за спиною вже показує квиток. Зовні ревуть двигуни: не транспорт, скоріше якийсь стаціонарний агрегат, наднизькі частоти землетрусу змішуються з холодом — таким чином натякають, що назовні, після яскравого світла всередині, твоя сліпота стане несподіваним поривом вітру в лице… Солдати, моряки, морські піхотинці, пілоти. Один по одному зникають. Курці, можливо, затримаються на мить довше, слабкий вогник накреслить помаранчеву дугу, раз, двічі — бувайте. А ти сидиш у пів оберта, спостерігаєш усе це, а твоя замурзана сонна красунечка починає скиглити, і все намарне — ну як твоїй хіті вписатися в ту саму білу рамку нескінченного вибуття? Тисяча дітей цього дня ступають за ті двері, і хіба зрідка вночі ввійде бодай один — додому, до твоєї пружинної, залитої спермою койки, вітер над газгольдером, затхлий сморід плісняви на вологій кавовій гущі, котяче лайно, бліді светри з кишеньками, скинуті в купи якимось випадковим рухом, викидати чи обіймати. Ця безсловесна тріскотлива черга… відходять тисячі… лише якась заблукала потворна частка довільно тече проти головного потоку…
І все ж, попри диявольські муки, Пойнтсмен наразі роздобуде лише восьминога — так, гігантського морського диявола, наче з фільму жахів, на ймення Григорій: сірого, слизького, невгамовного, він спроквола здригається у саморобному загоні біля пристані Ік-Реґіс… страшенний вітер того дня з Каналу, Пойнтсмен у плетеному шоломі, доктор Поркевич у шинелі, комір піднятий, хутряна шапка натягнута на вуха, їхній подих відгонить стухлою рибою, і на біса Пойнтсмену потрібна ця тварюка?
А відповідь уже зростає сама собою, от вона, ота безлика бластула, вона згортається, видозмінюється…
І ось що Спектро серед іншого мовив тої ночі — так, це було тоді:
— Мене лиш цікавить, чи думав би ти так само, якби навколо не тинялися собаки? Якби всі твої піддослідні повсякчас були люди?
— Ну, тоді ти мусиш запропонувати мені когось натомість — це взагалі серйозно? — велетенського восьминога. — Медики уважно дивляться одне на одного.
— Цікаво, що ти робитимеш.
— І мені цікаво.
— Та бери восьминога. — А чи він хоче сказати: «забудь про Слотропа»? Напружена мить.
Аж тут Пойнтсмен вибухає своїм знаменитим реготом, що став у великій пригоді в його професії, де надто часто пан або пропав.
— Мені завжди кажуть брати тварин. — Це він до того, що багато років тому один колега — вже небіжчик — сказав, що Пойнтсмен стане людянішим, теплішим, якщо заведе собаку — за межами лабораторії. Бог свідок, Пойнтсмен спробував, мав спрингер-спанієля на ймення Ґлостер, доволі мила тварина, але ця спроба тривала менше місяця. Пойнтсменові увірвався терпець, коли собака не змогла реверсувати власну поведінку. Могла відчиняти двері дощу й весняній мошкарі, а зачиняти не вміла… перекидала відро для сміття, блювала на підлогу, а прибирати не вміла… ну чи може бодай хтось витримати таке створіння?