— Восьминоги, — вкрадливо каже Спектро, — гарно піддаються хірургії. Вони здатні пережити масоване видалення мозкових тканин. Їхній безумовний рефлекс на жертву дуже надійний: покажи їм краба: ХАП! мацак випустить — і готово, отруїть жертву і вже має чим повечеряти. І ще, Пойнтсмене, вони не гавкають.
— О, але… Ні… резервуари, помпи, фільтри, особливий раціон… може, в Кембриджі це нормально, у тих хлопців, але ж у нас усі такі жмикрути, тут потрібен клятий наступ фон Рундштедта[72], щонайменше… Відділ політичної пропаганди нічого не фінансуватиме, якщо це не виправдає себе у тактичному сенсі, негайно — минулого тижня, розумієш, або й швидше. Ні, восьминоги — то надто складно, навіть Пудинг їх не купить, навіть застаріла манія величі власного персоною.
— Їх можна навчити геть усьому.
— Спектро, ти ж не диявол. — Придивляючись ближче. — Правда? Ти сам знаєш, нам усе налаштували під звукові подразники, і сама суть оцього казусу Слотропа повинна бути слуховою, та й реверсування слуховим… Свого часу я бачив, друже, кілька восьминогових мізків, і гадаєш, не помітив їхніх величезних і добре розвинених зорових часток? Га? Ти намагаєшся втелющити мені візуальний організм. І що там бачити, коли ці бісові тварюки падають?
— Світіння.
— Га?
— Вогняна червона куля. Падає, як метеор.
— Маячня.
— Ґвенгідві недавно бачив, уночі, над Дептфордом.
— Ось чого я хочу, — Пойнтсмен схиляється до центру освітленого кола, його біле обличчя вразливіше за голос, шепоче над палаючим вістрям підшкірної голки, що стійма завмерла на столі, — мені треба насправді не собаку, не восьминога, а якого-небудь твого Лиса. Хай йому біс! Одного, маленького, Лиса!
Щось скрадається містом Дима, згрібає ручиськами дівчаток — струнких, чудових, гладеньких, наче ляльки. Їхні жалібні зойки… жалібні і сумні зойки… обличчя однієї з них раптом дуже близько і ницьма! на уважні очі опускаються кремові повіки з густими віями, гучно хляпають. У голові Джесіки гуркоче довгий відгомін свинцевих противаг, і повіки розчахуються. Вона спливає саме, щоб почути, як по слідах вибуху здуває останні відголоски, суворі й пронизливі, зимовий звук… Роджер також на мить прокидається, бурмоче щось наче «сране божевілля…» і знову поринає в сон.
Вона потягується, маленька рука наосліп намацує годинник, що цокає, потертий плюшевий живіт панди Майкла, порожню молочну пляшку з червоними квітами молочаю із саду, що за милю звідси по дорозі, — рука тягнеться туди, де мають бути сигарети, але їх нема. Тепер, наполовину вилізши з-під ковдри, Джесіка зависає поміж двох світів, атлетично-пружною білизною в холодній кімнаті. Ох, ну… залишає Роджера у теплій норі, тремтить і рухається — шух-шухшух — у зернистій пітьмі по зимово-тугих дошках підлоги, для босої ноги ковзьких, наче крига.
Сигарети — осьде вони, на підлозі вітальні, лишилися між подушками перед каміном. Розпалюючи одну, жмурячись проти диму одним оком, Джесіка прибирає кімнату, складає його штани, вішає сорочку. Відтак підходить до вікна, відтуляє штору світломаскування, крізь паморозь вікна намагається розгледіти, що там зовні, на снігу, змереженому слідами лисиць, кроликів, давно загублених собак і зимових птахів — але не людей. Порожні снігові русла ведуть до діброви і містечка, назви якого вони й досі не знають. Чашечкою долоні Джесіка обачливо прикриває сигарету, щоб прикрити вогник, хоча затемнення скасували багато тижнів тому і воно лишилося в іншому часі й світі. Ночами на північ і південь мчать пізні вантажівки, літаки рояться у небі і течуть на схід, у мовчазний безмір.
Хіба не можна було обійтися готелями, бланками ЕПН[73], змиритися з обшуками, коли приходили, щоб знайти фотокамери і біноклі? Цей будиночок, містечко, з’єднання арок Роджера та Джесіки такі вразливі перед німецькою зброєю, перед британськими наказами… небезпека тут загалом не відчувається, але Джесіка таки хоче, аби поруч мешкали інші, щоб тут справді було селище — її селище. Прожектори нехай собі освітлюють ніч, та й загороджувальні аеростати можна залишити, тлусті й доброзичливі, світанок — усе, навіть далекі вибухи, можуть залишатися, якщо тільки просто так… якщо нікому не доведеться помирати… хіба не можна, щоб так було? Тільки хвилювання, звук і світло, влітку наближається гроза (жити у світі, де хвилюватимешся лиш через це…), лишень приязний гуркіт грому?