— Хіба не може підказати, — Пойнтсмен пропонує Мехіко свої «Кіпрінос Орієнт», які береже в потаємній кишеньці для курива, вшитій у підкладку всіх його лабораторних халатів, — оця ваша карта, в які місця їхати найбезпечніше, де найліпше сховатися від нальотів?
— Ні.
— Але ж…
— У кожен квадрат може влучити з однаковою імовірністю. Влучання не групуються. Середня щільність — постійна.
Карта нічому не суперечить, там класичний Пуассонів розподіл чітко та акуратно просіює всі квадрати точно так, як і має бути… він набуває передбаченої форми…
— Але ж квадрати, в які вже кілька разів влучали, тобто…
— Даруйте. Це Омана Монте-Карло. Хоч би скільки влучали в конкретний квадрат, шанс залишається таким самим. Кожне окреме влучання не залежить від усіх інших. Бомби — не собаки. Ніякої пам’яті. Жодного зв’язку. Ніяких умовних рефлексів.
Дуже приємно пояснювати таке послідовникові вчення Павлова. Це характерна педантична емоційність Мехіко, а чи, може, він знає, що говорить? Якщо й справді ніщо не пов’язує ракетні удари — ніяка рефлекторна дуга, ніякий Закон Негативної Індукції… тоді… Доктор щоранку заходить до Мехіко, ніби лягає на операційний стіл. Дедалі більше Пойнтсмена дратує ця зовнішність хлопчика-хориста, ці його студентські шпички. Але він мусить приходити. Як може Мехіко гратися, до того ж так невимушено, із цими символами ймовірностей та страху? Невинний, як дитина, він, либонь, і не усвідомлює, що у своїй грі руйнує вишукані будівлі історії, загрожує, власне, ідеї причини й наслідку. А що, як усе покоління Мехіко зросло таким? Невже Післявоєнний Час стане не чимось, а «подіями», що кожного разу постають заново? Жодного зв’язку? Невже це кінець історії?
— Римляни, — Роджер і преподобний д-р Поль де ла Нюї якось увечері впилися разом, чи то пак вікарій напився, — давньоримські жерці клали сито на дорогу, а тоді дивилися, які стеблинки трави проростуть крізь його дірочки.
Роджер умить помітив зв’язок.
— Хотів би знати, — обмацуючи кишеню за кишенею, чому там ніколи нема цих клятих — ага, ось вони, — чи відповідатиме це Пуассону… ану поглянемо…
— Мехіко. — Доктор нахилився вперед з неприхованою ворожістю. — Тими пророслими стеблинками вони зцілювали недужих, для них сито було священним предметом. А що ви зробите із ситом, яким накрили Лондон? Як скористаєтеся тим, що зростає у вашій мережі смерті?
— Щось я не встигаю за вашою думкою. Це ж просто рівняння…
Роджеру насправді хочеться, аби інші зрозуміли, про що він каже. Джесіка це усвідомлює. Якщо не розуміють, його обличчя іноді блідне, мов крейда, і затьмарюється, наче за брудним вікном залізничного вагона, коли падають сріблясті перепони і напливають простори, які ще більше відмежовують його, сильніше розмивають його самотність. З першого їхнього дня вона знала, коли він перехилився відчинити дверцята «ягуара», не сумніваючись, що вона нізащо не сяде. Побачила його самотність: в обличчі, між почервонілих рук з обгризеними нігтями…
— Ну, так нечесно.
— Навіть дуже чесно. — Роджер тепер страшенно цинічний, виглядає, як на неї, дуже молодо. — Усі ми рівні. Однакові шанси, що в когось влучать. Однакові з погляду ракети.
На це вона відповідає гримасою Фей Рей[75], очі витріщені, рот готовий розчахнутися для крику, аж зрештою він, не витримавши, регоче.
— Ой, та годі тобі.
— Іноді… — Але що вона хоче сказати? Що він завжди має бути привабливим, потребувати її й ніколи не ставати таким завислим статистичним херувимом, який, загалом, не бачив пекла, а говорить ніби найпослідущіший грішник…
— Дешевий нігілізм — так це називає капітан Прентіс. Якось удень біля замерзлого ставу поблизу «Білої візитації» Роджер кинувся смоктати бурульки, бабрався і метляв руками, малюючи у снігу янголів, пустував.
— Гадаєш, він не заплатив… — Погляд піднімається, обвітрене лице Пірата закінчується ніби десь у піднебессі, її волосся нарешті перекриває шлях поглядові його сірих суворих очей. Він був другом Роджера, він не грався і не робив підкопів, геть нічого не знав, здогадалася вона, про ці війни бальних туфельок — та йому в будь-якому разі не треба знати, адже вона й так жахлива кокетка… гаразд, нічого серйозного, але ці очі, в які вона так і не змогла глибше зазирнути, від яких так паморочилося в голові, які так вражали, їй-богу…