— Що більше V-2 он звідти очікує пуску от сюди, — сказав капітан Прентіс, — то, очевидно, більше у нього шансів котрусь одну із них упіймати. Аякже, не скажеш, що він не платить бодай мінімального мита. Як, зрештою, і всі ми.
— Ну що ж, — кивнув Роджер, коли вона йому пізніше розповіла, погляд десь блукає — Роджер у роздумах, — знову це кляте кальвіністське божевілля. Плата. Чому їм усе треба тлумачити в категоріях обміну? Чого хоче цей Прентіс, чогось на кшталт Пропозиції Бевериджа[76]? Визначити кожному Коефіцієнт Гіркоти! чудово — постати перед Оцінювальною Комісією, одержати стільки-то очок за те, що єврей, за концтабір, втрачені кінцівки чи життєво важливі органи, за втрату дружини, коханої, близького друга…
— Так і знала, що ти розсердишся, — пробурмотіла вона.
— Я не серджуся. Аж ніяк. Він має слушність. Усе це дешево. Гаразд, але що ж тоді йому потрібно… — ось він походжає задушливою, тьмяною, маленькою вітальнею, завішаною суворими портретами улюблених мисливських собак, що роблять стійку у полях, яких ніколи й не існувало, хіба що в чиїхось фантазіях про смерть, луки золотяться дедалі більше — мірою старіння олії з насіння льону, вони що далі, то осінніші, більш некропольні, аніж довоєнні сподівання, — адже кінець усім перемінам, бо статичний день тягнеться довго, і тетерук завше в розпливчастому злеті, погляди ведуть навскоси через фіолетові пагорби до блідого неба, доброго собаку насторожує споконвічний запах, постріл у нього над головою завше от-от лунає — ці сподівання постають так відверто, так беззахисно, що Роджер навіть у найдешевшому нігілізмі ніяк не може змусити себе зняти картини, повернути їх лицем до шпалер, — чого ви всі від мене хочете, я щодня працюю серед несамовитих божевільних, — Джесіка зітхає о Господи, підібгавши в кріслі гарні ніжки, — вони вірять у життя після смерті, спілкування розуму з розумом, у пророцтва, ясновидіння, телепортацію, — вони вірять, Джес! І… і… — щось не дає йому доказати. Вона забуває про досаду, вибирається з м’якого пейслійського[77] крісла, щоб обійняти Роджера, і звідки вона знає, стегна під теплою спідницею і лобок підсуваються ближче, аби розбудити й підняти його прутень, рештки помади розмазуються по його сорочці, м’язи, доторки, шкіра, догори, криваво — як точно знає, що Роджер мав сказати!
Розум-до-розуму, сьогодні допізна біля вікна, поки він спить, припалюючи одну дорогоцінну сигарету від іншої, сповнюючись потребою заплакати, бо вона так чітко бачить свої межі, знає, що ніколи не зможе захистити його, як мала б, — від того, що може впасти з неба, від того, в чому він не міг зізнатися того дня (риплять засніжені стежки, аркади схилених дерев з крижаними бородами… вітер збиває кристали снігу: на її довгих віях розквітають фіолетові й помаранчеві істоти), і від містера Пойнтсмена, і від Пойнтсменового… його… похмурість, щойно з ним зустрінешся. Від його байдужої нейтральності науковця. Рук, які… вона здригається, налітайте, ворожі тіні зі снігу та спокою. Вона випускає з рук штору затемнення. Рук, які здатні мучити людей, мов собак, і ніколи не відчути їхнього болю…
Скрадання лисиць, полохливість дворняг стали нинішнім вуличним рухом, що жебонить у подвір’ях і вуличках. Мотоцикл на автостраді реве зухвало, наче винищувач, огинає село дорогою до Лондона. У небі дрейфують оброслі перлами велетенські аеростати, а повітря таке непорушне, що недовгий ранковий сніг налипає на сталеві троси, білий колір крутиться м’ятною паличкою в тисячах футів ночі. І люди, що могли б спати у спорожнілих будинках, люди, зметені, дехто вже й назавше… чи сняться їм міста, що вночі сяють вогнями, чи бачать вони Різдво знову очима дітей, а не збитих докупи овець, таких вразливих на голому схилі, вибіленому нестерпним сяйвом Зірки? чи пісні — такі кумедні, такі милі чи правдиві, що їх, прокинувшись, і не згадаєш… сновидіння мирного часу…
— Як це було? До війни? — Вона знає, що жила тоді, ще дитиною, але вона про інше. Радіоприймач, «Варіації Френка Бриджа» крізь атмосферні перешкоди, гребінець Внутрішнього мовлення Бі-Бі-Сі для сплутаних мізків, пляшка «Монраше», Піратів подарунок, холоне на кухонному вікні.
— Ну, річ у тому, — надтріснутий голос старого буркотуна, рукою паралітика тягнеться лапнути її груди так огидно, як тільки вийде, — дівчинко, все залежить від того, якої саме війни, — і ось воно, тьху, гидота, слина збирається в куточку нижньої губи, перетікає й сотається сріблястою ниткою, він такий розумний, він репетирував усі ці огидні…
76
Йдеться про звіт британського економіста Вільяма Бевериджа щодо шляхів поліпшення добробуту населення Великобританії.