Якщо за гармонікою в унітаз, доведеться Слотропові головою вперед, а це недобре, бо тоді срака зависне безпорадно у повітрі, а довкола ж негритоси, а йому цього аж ніяк не треба, бо сам мордою у смердючу невідому твань, а брунатні пальчики як почнуть розстібати на ньому пасок, розривати матню, сильні руки розведуть ноги — і він уже відчуває на стегнах студений лізольний подих, бо довгі труси так само сповзають разом з усіма різнобарвними приманками на окуня й наживками на форель. Він намагається щонайглибше залізти в очко унітаза, а тим часом крізь смердючу воду ледь чутно долинає гомін цілої смаглявої банди моторних негрів, які, щасливо галасуючи, завалюють у вбиральню для білих, юрмляться довкола бідолашного Слотропа, наспівуючи: «Дай-но мені тальку, Малкольме!» І голос у відповідь — чий же, як не цього Рудого, хлопчика-чистильника, він десятки разів начищав чорні лаковані мешти Слотропа, ставши навколішки і клацаючи щіткою в такт… а Рудий — це довготелесий, кістлявий хлопака, негр-чистильник із чудернацьким прямим волоссям, який для всіх гарвардців завше був просто «Рудим»: «Чуєш-но, Рудий, «Шейхів» не маєш там у шухляді?» — «А привітнішого телефончика нема, га, Рудий?» — цей негритос, чиє справжнє ім’я нарешті посеред унітазу сягає слуху Слотропа — а грубий палець із хляпом дуже слизького желе чи то крему вже підповзає жолобком до його дірки, дорогою викладаючи волоски кривою лінією, наче малюючи річкову долину на топографічній карті, — справжнє ймення Малкольм, і всі чорні залупи знають його, цього Малкольма, увесь час знали — Рудий Малкольм, Небачений Нігіліст, каже: «Божечку, таж він увесь сама срака, га?» Курва твоя мама, Слотропе, ну тебе й нагнули! Хоча він і спромігся так глибоко запхатися, що стирчать самі ноги, а сідниці здіймаються й перекочуються під водяною поверхнею, наче мертвотно-бліді крижані опуклості. Стінками білого унітазу тече вода, студена, як дощ надворі. «Тримай, щоб не втік!» — «Аякже!» Далекі руки хапають його за литки й щиколотки, ляскають його підтяжками і тягнуть за шкарпетки у ромбик, що їх матуся сплела йому спеціально для Гарварду, проте чи їх захист настільки надійний, а чи він так глибоко заліз в унітаз, що доторку майже не відчуває…
І ось він струснув їх усіх, дотик останнього негритоса лишився десь нагорі, а сам він вільний, слизький, мов риба, і його цнотлива срака незаймана. Тут хтось би сказав хух, Богу дякувати, а хтось би трохи постогнав, ех, курва, але Слотроп не каже майже нічого, бо майже нічого не відчуває. Та-а понад те — досі жодного сліду його загубленої гармоніки. Світло тут, унизу, темно-сіре й доволі тьмаве. Вже якийсь час він помічає лайно, що химерно обліпило стінки керамічного (а на цю мить — залізного) тунелю, в якому він тепер перебуває: незмивне лайно, жорсткою водою заздалегідь зліплене у нарости на його шляху, у візерунки схем, обтяжені смислом, як знаки крему для гоління «Бірма-Шейв» туалетного світу, смердючі й липкі, криптичні й гліптичні, ці форми окреслюються і плавно минають, а він і далі спускається довгим каламутним тунелем відходів. «Черокі» дуже нечітко все так само пульсує нагорі, акомпануючи йому до самого моря. Він усвідомлює, що здатен розрізнити сліди лайна за очевидною належністю тому чи тому знайомому гарвардцеві. Щось тут, звичайно, негритянське, та воно на вигляд однакове. Гей, он те — Індик Бідл, мабуть, того вечора, коли ми всі їли китайське рагу у «Примхах Фу», що в Кембриджі, адже тут десь паростки квасолі і навіть натяк на соус із дикої сливи… це ж треба такого, деякі відчуття й справді загострюються… ох ти… «Примхи Фу», а хай йому біс, скільки місяців минуло. Та-а до того ж Дампстер Віллард, того вечора він мав закреп, ні? — чорне лайно, таке тужаве, як смола, що колись застигне прозорим темним бурштином. У тупих неохочих дотиках уздовж стінки (що свідчать про реверс його власного зчеплення) він, надприродно чутливий до гімна, здатен розрізнити прадавні муки бідолахи Смітника, який минулого семестру намагався накласти на себе руки: диференціальні рівняння ніяк не бажали сплітатися для нього елегантним візерунком, мама в насунутому на очі капелюсі та колінами в шовку нахилялася над столиком Слотропа у «Великому Жовтому Грилі Сідні», аби випити за нього пляшку канадського елю, редкліфські дівки його уникали, чорні професіоналки, з котрими його зводив Малкольм, втелющували йому еротичних мук за долар стільки, скільки міг витримати. Або ж, коли мамин чек затримувався, скільки міг собі дозволити. Змившись угорі за течією, барельєфний Сміттяр губиться в сірому світлі, ось Слотроп пропливає повз знак Вілла Стоуніблока, Дж. Пітера Пітта, Джека Кеннеді, сина посла — чуєш, де той Джек, цур йому й пек? Якби хто-небудь і врятував гармоніку, то один лишень Джек. Слотроп захоплюється ним здалеку — Джек атлет, добрий, у Слотроповому класі всі його люблять. Щоправда, на історії трішки схибнувся. Джек… можливо, він не дав би їй упасти, здолав би якось тяжіння? Тут, на переході до Атлантики, запахи солі, водоростей, тління слабко докочуються до нього, як шум хвилерізів, так, схоже, Джек би зумів. Заради ще не зіграних мелодій, мільйонів можливих блюзових рядків, нот, що звучать на офіційних частотах, колінець, на які Слотропові не вистачить дихання… наразі не вистачить, але настане день… ну, принаймні, якщо (коли…) він віднайде інструмент, добряче промоклий, значно легше буде грати. В унітазі таку обнадійливу думку затишно нести із собою донизу.