Цієї миті накочується якийсь моторошний сплеск згори, гуркіт наростає припливом, запакований по самісіньке «фе» хвилевий фронт лайна, блювотини, туалетного паперу та волохняшок лайна з волоссям у химерній мозаїці налітає на переляканого Слотропа, наче потяг підземки на бідолашну жертву. Тікати нема куди. Скам’янілий, він озирається через плече. Стіна височіє і тягне за собою довгі мацаки засраного паперу, нарешті удар — ГААХХХ! Він пробує, мов жаба, останньої миті хвицнути, але його вже змиває стовп зливної води, темний, немов телячий холодець, по хребту між лопатками, папір рветься, обліплює губи та ніздрі, все довкола нуртує і смердить лайном, а він змушений відмахуватися віями від налиплих на них крихітних волохняшок гімна, а це гірше за торпедну атаку япошок! Брунатна маса плине далі, тягне його, безпорадного, за собою… схоже, він бовтається догори дриґом — хоча у цьому вирі лайна до пуття й не второпаєш, оку нема за що зачепитись… час від часу він треться об якісь корчі, а може, об якісь кучеряві деревця. Спадає на думку, що він давненько не торкався твердої поверхні — відколи почав перекидатися, якщо він і справді перекидається.
Під кінець бурі довколишні сутінки починають світлішати. Щось таке, наче досвіток. Мало-помалу кружляння спиняється. Останні жмути гімняного паперу, майже пульпа, відступають… бридкі, розчиняються, пливуть геть. Його заливає зловісне світіння, водянисте й крапчасте, аби лиш ненадовго, бо чого від нього чекати? Але в цих пустищах живуть «контакти». Знайомі. У шкаралупі старих і, схоже, непоганої кладки руїн — одна вивітрена клітка за іншою, багато безверхих. У чорних печах палають вогнища, в стандартних іржавих бляшанках з-під лімської квасолі от-от закипить вода, дірявими димарями здіймається пара. А вони сидять собі на вичовганих плитах підлоги і роблять щось… як би сказати ліпше… щось ледь не релігійне… Спальні облаштовані як слід, лампи вмикаються і світять, зі стін і стель звисає оксамит. До останньої забутої і вкритої пилюкою синьої пацьорки під «Кейпгартом[81]», до останнього висхлого павучка та мережива складок на ворсі килимів химерність цих жител його страшенно вражає. Тут рятуються від лиха. Не обов’язково від змиву в Туалеті — тут це лише можлива халепа, за цим прадавнім небосхилом, у його роз’їденій одноманітності, — але від чогось такого, що моторошно впало на країну і чого бідолашний змоклий Слотроп не годен ані роздивитися, ані почути… ніби тут щоранку Перл-Харбор невидимо валиться з неба… У волоссі туалетний папір, у правій ніздрі застрягла волохата і туга волохняшка. Тьху, тьху! На цьому ландшафті безмовно вгадується розор і занепад. Ані сонця, ані місяця — лишень довгі пологі хвилі світла. Це негритянська волохняшка гімна, він знає напевне, коли намацує — вперта, наче зимова шмаркля. Видирає нігтями, до крові. Стоїть поза цими комунальними кімнатами і приміщеннями, на власному пустельному високогір’ї, рудувато-коричневий яструб — два яструби — пливуть у повітряному потоці, оглядають виднокруг. Холодно. Вітряно. Слотроп відчуває лише свою окремішність. Кличуть до себе, досередини, але він не може. Щось не пускає: опинишся всередині — то ніби дав обітницю на крові, не відпустять. Жодної гарантії, що не загадають зробити щось… щось таке…