ВУЛИЦІ
Після ночі, коли місяць яскравішав і темнішав наче сам по собі, настільки рухливим і пливким був туман, настільки непомітним, ізоляційні стрічки обвисають у вранішній мряці. Тепер, коли повіває вітер, чорні й старі, геть зношені дроти, що деренчать, як гримучі змії, розсипають жовті іскри під сірим, немов капелюх, небом. У денному світлі зелені скляні ізолятори стають каламутними і сліпими. Дерев’яні стовпи перехнябилися і пахнуть старістю, тридцятирічною деревиною. Вгорі гудять смолисті трансформатори, скидається на те, що день буде напруженим. Недалечко виринають з імли тополі.
Схоже на Земловерштрассе у Штральзунді. Так само спустошеними виглядають вікна: нутрощі всіх кімнат ніби випатрали до чорного. Може, з’явилася якась нова бомба, що знищує споруди ізсередини… ні… це було у Ґрайфсвальді. За мокрими коліями — стріли підйомників, надбудови, приладдя, сморід каналу… Гафенштрассе у Ґрайфсвальді, на спину впала холодна тінь масивної церкви. А чи то не Петрові Ворота застигли цегляною аркою, нависли над провулком… а може, Злютерштрассе у старій частині Ростока… або Вандферберштрассе у Люнебурзі зі шківами високо на цегляних фронтонах, ажурними флюгерами на самісіньких верхівках… чого він узагалі дивився догори? Догори з котроїсь із двадцяти північних вулиць, якось уранці, в тумані. Далі на північ усе стає пласкішим. Посеред вулички — канава, там збирається дощова вода. Бруківка викладена рівніше, і сигарет дедалі менше, менше. У гарнізонних капличках відлунює спів шпаків. Потрапити у містечко північної Зони — це як туманного дня зайти з моря в чужу бухту.
Утім, на кожній такій вуличці обов’язково залишається слід людини, Землі. Хай би що з нею робили, хай би для чого використовували…
Були такі люди, що звалися «армійськими капеланами». У деяких із цих будівель вони проповідували. Були солдати — нині вже мертві, — які стояли чи сиділи і слухали. Трималися за все, за що можна було триматися. Потім ішли, і дехто гинув, уже не вертався до гарнізонної каплички. Священники, що служили при війську, підводилися і говорили з людьми, що йшли на смерть, про Бога, смерть і ніщо, про спокуту і спасіння. І таке справді було. Вважалося звичайним явищем.
Навіть на призначеній для цього вулиці трапиться одне кольорове надвечір’я (барви дьогтю, неймовірно помаранчево-бурого, наскрізь прозорого) або один дощовий день, що розпогодиться надвечір, у дворі сиротлива мальва хилиться на вітрі, відсвіжена дощовими краплями, настільки масними, що й пожувати можна… одне обличчя біля довгої стіни з піщанику, а по інший бік шорхають копитами приречені коні, коли рвучко повертала голову, частина волосся поринала у блакитні тіні, — автобус облич прямує у пітьму, всі сплять на тихій площі, крім водія, Ortsschutz[639] на варті в якомусь рудому, офіційному на вигляд однострої, старий маузер на ремені, думками не біля ворога, десь там у мочарах чи в пітьмі, а вдома, у ліжку, гуляє зі своїм цивільним товаришем, який не на чергуванні, якому не спиться, під деревами, обліпленими дорожньою пилюкою та ніччю, у їхній тіні на тротуарах грає на гармоніці… минає вервечка облич в автобусі, позеленілих, як у потопельників, невиспаних, спраглих за куривом, наляканих — не завтрашнім днем, наразі ні, але затримкою в нічному переїзді, так легко все втратити, і якого це завдасть болю…
Принаймні одна мить переїзду, одна мить, яку так боляче втратити, знайдеться на кожній вулиці, що байдуже посіріла через торгівлю, війни, пригнічення… віднайти її, навчитися плекати втрачене — хіба ми не зможемо віднайти шлях назад?