На одній з таких вулиць у вранішньому тумані до двох слизьких каменюк бруківки прилип клапоть газети із заголовком великими літерами, а під ним факсиміле велетенської білої пуцьки, що звисає з неба, простісінько з білих лобкових заростів. Зверху літери
МБА СКИН
ІРОСІ
з логотипом якоїсь окупаційної газети, усміхнена гламурна дівуля верхи на танковій гарматі, на стальному пенісі з поораною пазами гадючою головою, гусениці у трикутнику 3-ї Бронетанкової на светрі випинаються на цицьках. Біле зображення має ту саму логіку, самовдоволене «егей-а-глянь-но-на-мене», як і Хрест. Це не тільки несподіваний білий дітородний наступ з небес — це, здається, ще й Дерево…
Слотроп сидить на бордюрі, дивиться на знімок, на літери, на дівчину зі сталевою пуцькою, що махає «привіт хлопці», а тумани вибілюють ранок, постаті з візками, або з собаками, або з велосипедами рухаються неподалік брунатно-сірими силуетами, засапані, коротко вітаються розплющеними в тумані голосами, минають. Він не пригадує, щоб сидів на бордюрі так довго і дивився на знімок. Але так було.
Тої миті, коли це сталося, на сході піднімалася бліда Діва, голова, плечі, груди, на 17° 36’ до її непорочності на обрії. Кілька приречених японців знали про неї як про якесь західне божество. Вона висіла у небі на сході, дивилася на місто, приречене от-от стати офірою. Сонце було в сузір’ї Лева. Вогонь вибухнув з ревом у всій своїй величі…
ПРИСЛУХАЮЧИСЬ ДО УНІТАЗА
Ідея в тому, що Вони прийдуть і для початку перекриють воду. Потайна живність, що мешкає біля лічильника, заціпеніє від потужного вторгнення світла згори… а тоді к бісу повтікає — де глибше, темніше, вологіше. Брак води паралізує роботу туалету: коли залишається тільки один бачок, не надто позвільняєшся чи від наркоти, чи від гімна, чи й документів. Вони раз — і зупинили притік/витік води, і ти у пастці Їхнього кадру з усіма своїми відходами, а вони накопичуються, срака надимається у їхній Мувіолі[640], чекає на їхній редакторський ніж. Надто пізно тобі нагадали, наскільки ти залежний від Них, від їхнього нехтування, якщо не доброї волі. Їхнє нехтування — твоя свобода, але коли Вони з’являються, це наче Аполлон на доброчинному концерті бренькає на лірі
ЦОНҐҐҐ
Усе ціпеніє. У повітрі висне солодкавий, нудотний акорд… тобі ним не насолодитися. Якщо спробуєш гамбіт «Ви вже закінчили, шефе?», почуєш у відповідь: «Власне кажучи, ні… аж ніяк, недороблений ти паскудний шмаркачу, і наполовину не закінчив, принаймні, з тобою…»
Тому в пригоді стає надтріснутий клапан, який помалу пропускає в унітаз воду, а коли її перекриють, завжди матимеш у запасі кілька хвилин. І це не якась там звичайна параноя, не очікування стуку у двері чи телефонного дзвінка: ні, щоб сидіти й чекати, коли шум стихне, потрібне особливе психічне захворювання. Але…
Уяви ретельно продуману наукову брехню: звук у космосі не поширюється. Але припустімо, що поширюється. Припустімо, що Вони не хочуть, щоб ми знали: в космосі є середовище, знане колись як «етер», і воно здатне передавати звук до будь-якої точки на Землі — такий от Звукопередавальний Етер. Сонце реве мільйони років, страшенне ревіння топки на 93 мільйони миль, настільки довершено стале, що покоління людей народжувалися б і помирали в ньому, навіть не чуючи. Якщо він незмінний, то як його почуєш?
Але час від часу ночами у якомусь місці на темній півкулі (з огляду на завихрення у Звукопередавальному Етері) виникає крихітна оаза беззвучності. Впродовж кількох секунд у якомусь певному місці майже щоночі десь у Світі вимикається потік звукової енергії Ззовні. Ревіння сонця стихає. На якийсь короткий час точка звукової тіні може завмерти за тисячу футів над пустелею, між поверхами у порожній офісній будівлі або ж навколо когось у заводській їдальні, яку щоночі о третій годині миють водою зі шланга… все в білих кахлях, стільці та столи надійно примоцовані до підлоги, їжа накрита твердими ковпаками з прозорого пластику… і незабаром за дверима — рррннн! дзеньк, шерх, рип, відкривається клапан, ох так, ах так, це Люди Із Шлангами, Щоб Вимити Їдальню…
І цієї миті геть несподівано Звукова Тінь торкається тебе кінчиком пера, огортає сонячною тишею, скажімо, від 2:36:18 до 2:36:24 за Центральним Воєнним Часом, якщо ти, певна річ, не в Данґанноні (Вірджинія), Бристолі (Теннессі), Ешвілі чи Франкліні (Північна Кароліна), Апалачиколі (Флорида) або, скажімо, в Мердо-Маккензі (Південна Дакота), Філліпсберзі (Канзас), Стоктоні, Еллісі чи Плейнвіллі (теж Канзас), — так, скидається на список загиблих на війні, правда? який читають десь у прерії, барви литва довгими жолобами стікають у небо, червоне і пурпур, темніє натовп цивільних, виструнчених, майже торкаються одне одного, ніби стебла пшениці, а при мікрофоні дідуган у чорному зачитує назви полеглих на війні міст: Данґеннон… Бристоль… Мердо-Маккензі… вітер твоїх-алебастрових-міст задуває назад сиве волосся, виліплює з нього лев’ячий німб, плямисте й пористе старе обличчя відшліфоване вітром, аж руде від світла, простосерді кутики повік один за одним опускаються, відлунюючи ковадлом прерії, розкручуються назви міст смерті, і зараз, звісно, пролунає Бляйхерьоде або Блікеро…