Ну, ти вже дурниці мелеш, герою, — це ж бо міста, розташовані на межі Часових Поясів, та й по всьому. Ха, ха! Я заскочив тебе, коли ти саме тримав руки в трусах! Ану покажи всім, що ти там робив, або пензлюй звідси, нам таких не треба. Нема нічого огиднішого за сентиментального сюрреаліста.
— Отже, перелічені нами східні міста живуть за Східним Воєнним Часом. Всі інші міста на межі поясів — за Центральним. Західні міста, щойно названі, — за Центральним часом, а решта міст вже на тій межі поясів — за Гірським…
І це все, що чує наш Сентиментальний Сюрреаліст, звідти вшиваючись. От і добре. Він більше захоплений — або «хворобливо одержимий», якщо вам так більше подобається, — миттю сонячної тиші у кахляній білизнí брудної їдальні. Здається, він туди вже навідувався (Кеноша, штат Вісконсин?), але якого милого — вже й не пригадає. Вони його називали «Кеноша-хлопчак», але це може бути й апокрифом. Тепер він пригадує ще лиш одну кімнату, в якій побував, — двоколірну, на два чіткі кольори: всі лампи, меблі, портьєри, стіни, стеля, килим, радіо, навіть книжкові суперобкладинки на полицях — усе було або (1) Темно-Аквамаринове, як Дешеві Парфуми, або (2) Кремово-Шоколадне, Як Черевики В Агентів ФБР. Може, в Кеноші, а може, й ні. Якщо постарається, то за хвилину пригадає, як опинився в облицьованій білими кахлями кімнаті за пів години до шлангового прибирання. Він сидить біля напівпорожньої філіжанки, у каві багато цукру і вершків, а під блюдечком, куди не дотягуються його пальці, крихти ананасової булочки. Щоб їх дістати, доведеться рано чи пізно таки посунути блюдце. Він вичікує. Але нема ніякого рано і ніякого пізно, бо
на нього падає звукова тінь,
огортає стіл, невидимими довгими полотнищами вихорів, що принесли її сюди, шугає закрутами Етерної Булочки, її чути тільки завдяки випадковим уривкам звукового дрантя, яке могло заплутатись у вихорах, голоси здалеку, аж з моря, наше розташування два сім градусів дві шість мінути північної, жінка репетує якоюсь пронизливою мовою, океанські хвилі у штормових вітрах, голос декламує японською
що є гаслом частин камікадзе, підрозділу «Ока», й означає:
Гі, Рі, Го, Кен, Тен, лопочучи японською, вшиваються на довгому сонячному завихренні, Хлопчак Кеноша лишається за прикрученим до підлоги столом, де урвалося ревіння сонця. Вперше він чує могутню ріку своєї крові, титанічне калатання власного серця.
Виходь під світло лампочки, посидь із ним, з прийшлим, за одним столиком. Настає час миття зі шлангів. Спробуй і собі прослизнути у тінь. Навіть часткове затемнення — ліпше, ніж ніколи не дізнатися, ліпше, аніж решту життя плазувати під великим небесним Вакуумом, якого тебе навчили, під сонцем, чиєї тиші тобі ніколи не почути.
А коли нема ніякого Вакууму? А раптом Вони, навіть якщо він і є, використовують його проти тебе? А що, коли Їм вигідно проповідувати про острів життя з порожнечею навколо? Навіть не про Землю у просторі, а про твоє власне життя у часі? А що, коли у Їхніх інтересах, щоб ти в це повірив?
— Якийсь час він нам не набридатиме, — кажуть Вони одне одному. — Я підсадив його на Темне Мрію. — Вони разом випивають, колються дуже-дуже синтетичним наркотиком підшкірно або внутрішньовенно, пускають неймовірні електронні форми хвиль простісінько Собі у черепи — прямо у стовбурову ділянку, грайливо ляскають одне одного по пиці навідліг, з розгону, регочуть з роззявленими пащами, у їхніх нестаріючих очах — ти ж усе розумієш… Вони говорять про те, як візьмуть такого-то-і-такого-то й «підсадять на Мріяння». Вони так само кажуть і одне про одного, зі стерильною лагідністю, коли поширюють погані новини на щорічних Глумах, коли нескінченні ігри розуму заскакують колег зненацька: «Ну що, підсадили його на Мрію». Ти ж бо все розумієш?