У параної, яку часто фіксують під впливом наркотиків, нема чогось надто прикметного. Як і решта різновидів параної, вона є лише проявом, переднім краєм усвідомлення того, що все взаємопов’язане, геть усе у Творінні, вторинне осяяння — ще не сліпуче Єдине, але принаймні взаємопов’язане і, можливо, є входом Усередину для таких, як Чичерін, для тих, кого утримують на краю…
НАВ’ЯЗЛИВА ПРИМАРА ЧИЧЕРІНА
Ніколай Ріпов, той самий чоловік чи ні, але прибуває він, як має прибувати Ріпов: поважно і невідворотно. Хоче поговорити, просто поговорити. Але якимсь чином, поки вони говорять і заглиблюються у внутрішню плутанину словесних коридорів, йому раз у раз вдається спровокувати Чичеріна на єретичні висловлювання, на самоосуд.
— Я приїхав, щоб допомогти вам відновити ясність погляду. Якщо маєте сумніви, мусимо їх розвіяти — чесно, відверто, по-чоловічому. Жодних репресалій. Хай йому біс, невже ви гадаєте, що у мене не бувало сумнівів? Навіть Сталін сумнівався. Як усі ми.
— Та все гаразд. Нічого такого, з чим би я не впорався.
— Якось не дуже це вам вдається, інакше б я не приїхав. Гадаєте, вони не знають, коли хтось важливий для них потрапляє у халепу?
Чичеріну не хочеться питати. Він опирається бажанню, напружуючи груди. У лівій руці тріпоче біль кардіоневрозу, але він питає, відчуває, як збивається дихання:
— Я мав загинути?
— Коли, Вацлаве?
— На війні.
— Та ну, Вацлаве.
— Ви ж хотіли почути, що мене турбує.
— Невже ви не розумієте, як вони це сприймуть? Розповідайте. Ми втратили двадцять мільйонів душ, Вацлаве, подібні звинувачення не висувають просто так. Вони вимагатимуть документи, для вас це може скінчитися дуже погано…
— Та я нікого не звинувачую… будь ласка, не треба… просто хочу знати, чи повинен я за них померти…
— Ніхто на хоче вашої смерті. — Заспокійливо. — Звідки такі думки?
І так цей терплячий посланець витискає з нього геть усе: скигління, розпач, багатослів’я — параноїдальні підозри, невгамовні страхи, самоогуду, намагання наростити капсулу, що назавжди ізолює його від суспільства…
— Це суть Історії, — лунає у сутінках вкрадливий голос, ніхто з чоловіків не підводиться, щоб засвітити лампу. — Найглибша суть. Хіба можна, щоб усе, що ви пізнали, що бачили і чого торкалися, сплюндрувала брехня?
— Але життя після смерті…
— Після смерті нема життя.
Чичерін має на увазі, що змушений боротися за віру у свою смертність, як його тіло боролося, щоб прийняти свою сталь. Притлумити всі сподівання, пробитися до найгіркішої свободи. Лиш віднедавна він починає шукати розраду в діалектичному балеті сили, протидії, зіткнення і нового порядку, лишень відколи прийшла Війна, а в протилежному кутку рингу з’явилася Смерть, вперше отак, мигцем, показавшись Чичеріну після багатьох років тренувань: всупереч очікуванням — трохи вища, з ліпшою статурою, менше зайвих рухів — лиш на рингу, відчуваючи жаский холод після кожного удару, він звернувся до Історичної Теорії — серед усіх інших нікчемних розрад, — щоб спробувати знайти бодай якийсь сенс в усьому цьому.