— Американці люблять казати: в окопах атеїстів не буває. Ви ніколи не вірили, Вацлаве, ви прийняли віру на смертному одрі, через страх.
— То через це ви бажаєте мені смерті?
— Не смерті. З вас мертвого користі катма. — Зайшли двоє агентів кольору хакі і стоять, дивляться на Чичеріна. Буденні, непримітні обличчя. Зрештою, це ж онейринові нав’язливі примари. Легкі, прості. Єдиний натяк на його нереальність…
Радикальне-хоча-ймовірне-порушення-реальності…
Тепер усі троє до нього всміхаються. Нема ніякого порушення.
Це зойк, але виривається він ревом. Чичерін стрибає на Ріпова, майже ловить його на кулак, але у тих двох рефлекси ліпші, ніж він розраховував, його уже взяли попідруч. Аж не віриться, що можуть мати стільки сили. Нервовими закінченнями стегна і сідниць відчуває, як з кобури висковзує наган — так його член висковзнув з уже забутого німецького дівчиська того останнього солодкого ранку в останньому теплому ліжку останнього вранішнього від’їзду…
— Ви як мале дитя, Вацлаве, лише вдаєте, що розумієте ідеї, до яких вам ще довгенько рости. Доведеться говорити по-простому.
У Середній Азії йому розповідали про обов’язки мусульманських ангелів. Один з них — екзаменувати щойно померлих, тож коли йде останній плакальник, ангели сходять у могилу і випробовують віру покійного…
Ще одна постать на краю кімнати. Чичерінова ровесниця, в однострої. Її очі нічого не збираються розповідати, вона спостерігає. Ні тобі музики, ні літніх поїздок… ніякого тобі коня в степу в останніх променях сонця…
Він її не впізнає, та це й не має значення. Не на цьому рівні. Але то Галина, таки повернулася із забуття до міст, до кольчужних полів Слова, що виблискують своїми ланками, міцними і завжди досить близькими, завжди відчутними на дотик…
— Чому ви переслідуєте свого чорного брата? — Ріпову вдається запитати люб’язно.
О, як це мило, що ви запитали, Ріпов. А справді — чому?
— Коли це почалося… дуже давно — спочатку… я думав, що так мене карають. Обходять мовчанням. Я винуватив його.
— А тепер?
— Не знаю.
— А чому ви гадаєте, що він — ваша мішень?
— А чиєю ще мішенню він може бути?
— Вацлаве, невже ви ніколи не підійметеся над цим? Це ж допотопне варварство: кровна рідня, особиста помста. Гадаєте, вам навмисно накапостили, щоб утамувати вашу безглузду дріб’язкову пристрасть?
Гаразд. Гаразд.
— Так. Напевне. І що з того?
— Він — не ваша мішень. Він потрібен іншим.
— І ви дозволяли мені…
— Досі. Так.
Джабаєв міг би розповісти. Цей пропитий азіат — загалом і в цілому служака. Він добре знав. Офіцери. Паскудна офіцерська ментальність — робиш усю роботу, а тоді приходять вони і все загрібають собі, усю славу.
— Тобто це не моя справа.
— Вам час додому.
Чичерін спостерігає за двома іншими. Тепер він добре бачить, що вони в американському однострої, тож, напевне, жодного слова не зрозуміли. Він простягає порожні руки, востаннє підставляє для сталі обгорілі на сонці зап’ястя. Ріпов обертається до виходу, але здивовано зупиняється:
— Ага. Та ну, Вацлаве. Маєте тридцять днів відпустки. Ви вижили. Коли повернетеся до Москви, зголосіться до ЦАГІ, от і все. Вам дадуть нове завдання. Ми переводимо німців з ракетного проєкту у пустелю. Середня Азія. Гадаю, їм знадобиться досвідчений у тамтешніх справах працівник.
Чичерін розуміє, що за його діалектикою, у перебігу його життя, повернення до Середньої Азії означає, кажучи просто, смерть.
Вони пішли. Незворушне до останньої хвилі обличчя жінки так і повернулося. Чичерін сам у спустошеній кімнаті з пластиковими зубними щітками для всієї родини. Вони досі у настінних підставках, щетинки розплавленими, витягнутими униз різнобарвними кучериками тягнуться до зчорнілих граней і кутиків, до сліпого від кіптяви вікна.
Найдорожчий з усіх народів той, що проживе не довше за нас із вами, спільний рух з милості часу і смерті — вузькоспеціальна пригода.