Здалеку крізь зливу гаратає чергова німецька ракета. На сьогодні третя. Ганяють у небесах, як Вотан і його схиблене воїнство.
А Піратові маніпулятори вже обстежують теки і скриньки у пошуках необхідних посвідок і бланків. Поспати нині не вдасться. Та й, видно, без шансів скурити сигарету чи ковтнути чогось дорогою. І чого так?
У Німеччині з наближенням фіналу нескінченні стіни з написами: «WAS TUST DU FÜR DIE FRONT, FÜR DEN SIEG? WAS HAST DU HEUTE FÜR DEUTSCLAND GETAN[95]?». У «Білій візитації» стіни змережено кригою. Крижані графіті похмурого дня вкривають потьмянілу цеглу барви венозної крови й теракоту, наче будівлю — архітектурний документ, старомодний прилад забутого призначення — належить оберігати від негоди у шкаралупі прозорого музейного поліетилену. Крига різної товщини, хвиляста, помутніла — легенда, що її розшифрують повелителі зими, місцеві кригознавці, а потому сперечатимуться про неї у своїх часописах. Вище схилом, ближче до моря, сніг подібно до світла скупчується на кожній навітряній грані прадавнього Абатства, дах давно знесений через дурну примху Генріха VIII, а стіни зосталися, віконними проймами вже без ликів святих вгамовують солоний вітер, поки пори року широкими мазками перефарбовують трав’янистий килим на зелений, вицвілий, а потім у засніжений. З палладіанського будинку[96] в похмурій сутінковій низині це єдиний вид: на Абатство або ж на м’які, пологі й крапчасті спади нагір’я. Моря звідси не видно, хоча деякими днями й під час приливів ти відчуваєш, як пахтять усі твої паскудні пращури. У 1925-му втік Родж Ле Фройд, пацієнт «Білої візитації», промчав центром міста й завмер, похитуючись, на краєчку скелі, волосся й лікарняний одяг шарпає вітер, ліворуч і праворуч у розсільному мареві тьмяніє хитавиця південного узбережжя, білястої крейди, пристаней і набережних. За ним на чолі юрби роззяв прибіг констебль Стаґґлз.
— Не стрибай! — горлає констебль.
— Навіть у думці не було, — Ле Фройд і далі споглядає море.
— Тоді що ти там робиш, га?
— Хотів на море глянути, — пояснює Ле Фройд. — Ніколи не бачив. Ми кревна рідня, розумієте?
— А, так-так. — Підступний Стаґґлз тим часом підбирається до нього боком. — Зазираєш до родичів у гості, га? Як гарно.
— Я чую Повелителя Моря, — зачудовано волає Ле Фройд.
— Це ж треба! І як же його звуть? — обличчя в обох мокрі, обоє перекрикують вітер.
— Ой, не знаю, — горлає Ле Фройд. — А вам яке ім’я до вподоби?
— Берт, — пропонує констебль, намагаючись пригадати, як треба — правою рукою схопити вище лівого ліктя чи лівою…
Ле Фройд обертається і лишень тепер помічає констебля, бачить юрбу. Очі його круглішають, погляд м’якшає.
— Берт — це добре, — каже він і відступає у порожнечу.
От і все, що дала містянам Ік-Реґіса «Біла візитація» у їхньому буденному житті — щоліта рожевий чи засмаглий потік із Брайтона, уривки днів радіоепохи у піснях, вечірнє сонце на набережній, шторки об’єктивів, налаштовані на морське світло, то різке, то заспокійливе, аспірин на ніч, — і лишень стрибок Ле Фройда був єдиною розвагою, поки не вибухнула війна.
Після падіння Польщі у будь-яку пору ночі «Білу візитацію» стали навідувати урядові кортежі, безгучні, немов сторожовики, вихлопи приглушені, — чорні машинерії без латочки хрому, що сяяли зоряної ночі, а в інших випадках зодягали камуфляж, мов лице, яке от-от пригадаєш, однак відсуваєш у небуття самим спогадом… Після падіння Парижа на скелі облаштували радіостанцію, націлили на Континент антени під добрячою охороною, а наземні лінії потайки протягли вниз, до будиночка, його вдень і вночі стережуть із собаками, яких попередньо лупцювали, виснажували голодом та обдурювали, аби виробити рефлекс кидатися на будь-кого, хто тільки наблизиться. Це що, Всевишній Цар тепер і сам без царя в голові? Що, наші хочуть деморалізувати Німецького Звіра, транслюючи йому безладні думки божевільного, називаючи за традицією, закладеною констеблем Стаґґлзом того знаменного дня, чимсь глибинним, ледь видимим? Відповідь — так, усе вищезгадане, ба навіть більше.
Запитайте у «Білій візитації» про генеральний план бі-бі-сішного базікала Майрона Ґрантона, медовий голос якого роками заповзав із потертого іржавого завитка гучномовця в англійські сни, затуманені старечі мізки, в дітей на межі свідомості… Він був змушений щоразу відкладати свій план — спочатку один лишень голос, — позбавлений необхідних даних, жодної підтримки, він намагався достукатися до німецької душі тим, що траплялося під руку: допити полонених, вказівки міністерства закордонних справ, брати Ґрімм, власні спогади про подорожі (юнацьке безсоння епохи Доуса[97], яскраве сонце на яскраво-зеленому вруні виноградників південних схилів долини Райну, димними ночами довгі підв’язки зі шлярками у дешевих столичних кабаре, наче рядки гвоздик, шовкові панчохи, кожна висвітлена одним довгим перехрестом променя…). Але врешті-решт з’явилися американці, інституція, відома під назвою ВГСЕС, і неймовірні гроші.
95
Що ти робиш для фронту, для перемоги? Що ти зробив сьогодні для Німеччини?
96
Палладіанська архітектура, заснована на ідеях венеційського архітектора Андреа Палладіо.
97
Чарльз Доус, голова комісії (1923–1924) з виплати Німеччиною репарацій за результатами Першої світової війни.