— Твоя любов. — Він кілька разів киває головою. Але очі надто небезпечно дивляться поза межі слів, необоротно відділені від справжнього Ґоттфріда, від слабких, здушених ароматів справжнього дихання, бар’єрами суворими і чистими, як крига, і безнадійними, як односторонній потік європейського часу…
— Я хочу вирватися — покинути цей кругообіг інфекції та смерті. Хочу купитися на кохання, так купитися, щоб ти і я, і смерть, і життя злилися нероздільно у сяєві того, чим ми станемо…
Ґоттфрід стоїть навколішки, застиг, чекає. Блікеро дивиться на нього. Пронизливо — настільки білого обличчя хлопець ще не бачив. Вогкий весняний вітер смикає брезент їхнього намету, незабаром захід сонця — за хвилю Блікеро вийде приймати вечірні доповіді. Його руки спочивають біля купи недопалків на взятій з їдальні таці, підсліпуваті відьмацькі очі крізь товсті стекла вперше, можливо, втуплюються у Ґоттфріда. Ґоттфрід не може відвернутися, він розуміє — якось, не до кінця, що йому доведеться вирішувати… Блікеро від нього чогось чекає… але вирішував завжди Блікеро, чого це він раптом просить…
Усе завмирає у рівновазі. Рутинні маршрути досі цілком чинні, досі женуть нас крізь час… зовні чекають залізні ракети… крики народження пізньої весни шматують дощові милі Саксонії, узбіччя всіяні останніми конвертами, розібраними зчепленнями, стертими підшипниками, зопрілими шкарпетками і майками, які пахтять пліснявою та брудом. Якщо цієї вітряної миті для Ґоттфріда і є надія, то є також і деінде. Цю сцену слід читати як карту Таро — що буде далі. Хай би що сталося надалі з дійовими особами на карті (грубо позначеними брудно-білим, армійсько-сірим, недоречним, як малюнок на розваленій стіні), карта збереглася, хоча й без імені, і, як Дурень, загальновизнаного призначення у колоді не має.
Ось Енціан вганяє у ніч свою новеньку ракету. Дощить, клубочиться туман, і поки варта не накриє ракету брезентом, її блискуча шкіра туманіє темним сланцем. Можливо, перед самим запуском її ще й пофарбують начорно.
00001, друга у серії.
З-за Ельби тебе кликали російські гучномовці. Американські чутки прискакали до нічних багать і, всупереч найглибшим твоїм очікуванням, прикликали жовті американські пустелі, червоношкірих індіанців, блакитне небо і зелений кактус. Що ти відчував до старої Ракети? Не тепер, коли вона дає тобі роботу, а колись — ще пам’ятаєш, як це — викочувати їх вручну, того ранку вас було з дюжину, почесна варта просто налягла і здолала тілами її інерцію… обличчя кожного з вас сповнене однакової самовідданості — візерунок особистості стає дедалі нерозбірливішим, його розмиває з кожним набігом хвилі, і зрештою все перетворюється на найтонші відтінки хмари: вся ненависть, уся любов стерті на тій короткій відстані, на яку вам штовхати її зимовим насипом, старіючі чоловіки, поли шинелей б’ють по халявах, білими струменями фонтанує дихання, зчиняє хвилі-вихори за спиною… Куди ви підете? У які імперії, які пустелі? Ви пестили її брутальне тіло, воно морозило вас крізь рукавиці, і ви, всі дванадцятеро, відверто і не соромлячись борсалися в любові на березі Балтики — може, не в Пенемюнде, не в офіційному Пенемюнде… але колись, багато років тому… хлопчаки у білих сорочках, у темних камізельках і кашкетах… на якомусь пляжі, на дитячому курорті, коли всі були молодші… і нарешті на Випробувальному Стенді VII цей образ, і ви не можете піти — запах вітру, запах солі та смерті, шум зимового прибою, передчуття дощу на потилиці, порух у стриженому волоссі… На Випробувальному Стенді VII, на святому місці.
Але всі молоді постаріли, а сцена втратила барви… штовхають до сонця, сяєво б’є в обличчя, вони мружаться, шкіряться, тут яскраво, як на вранішніх змінах у «Siemens», коли високо на стінах б’ються кентаври, годинник без цифр, риплять велосипеди, коробки і пакети з підобíдком, а ще схилені обличчя сумлінних чоловіків та жінок, що чалапають у темні пройми… скидається на дагеротип раннього Ракетенштадта, зроблений забутим фотографом 1856-го. Ця світлина, власне кажучи, його і вбила — він помер тиждень по тому від отруєння ртутною парою від нагрітого металу, надихався таки у своїй фотостудії… фотограф звик вдихати помірні дози ртуті, гадав, що то на краще для мозку, і це може до деякої міри пояснити світлини на зразок «Der Raketen-Stadt» — з топографічно неможливої у Німеччині висоти видно урочисте Місто, що складається з чотирьох частин, як і слід було очікувати, моторошно чіткі лінії споруд і тіней від будинків та людей, місто у формі мандали, як село гереро, а над ним прегарне небо, мармур у пустелі сліпучих хвиль і білого жару… у різних частинах Міста наче щось будують, а чи й зносять, все змінюється, видно кожну краплину поту на темних шиях робітників, що пробиваються у вогкість підземель… тріснув мішок цементу, і кожна пилинка висить у промені окремо… Місто завжди змінюватиметься, нові сліди покришок у пилюці, нові сигаретні пачки у смітті… конструктивні зміни у Ракеті потребують нових маршрутів постачання, інших житлових умов, все позначається у напруженості руху, як добре видно з цієї незвичайної висоти, — існують цілі таблиці Функцій, що дозволяють перейти від таких змін у Місті до модифікацій Ракети — насправді, це просто розвиток методів, завдяки яким Констанс Бебінґтон-Сміт із колежанками по базі ВПС під Медменгемом 1943-го виявили Ракету на аерофотознімках Пенемюнде.