Але згадай, чи ти її любив. Якщо так, то наскільки сильно, і наскільки, зрештою, ти звик ставити собі питання «наскільки», звик вимірювати, порівнювати показники, вставляти їх у рівняння, щоб дізнатися, скільки ще, скільки всього, скільки й коли… і у вашому спільному прагненні моря відчувай скільки заманеться темної двоєдушної любові, яка ще й сором, бравада, інженерна геополітика — «сфери впливів», перетворені на параболічні у розрізі тороїди дальності польоту ракети…
…ні, хоч так і видається нам, обмеженим знизу рівнем Землі, звідки вона «підноситься», і Землі, яку вона «вражає», Ні Але ТИ Так Ніколи Не Думав Безперечно Вона Починається У Нескінченній Глибині Під Землею І Входить У Землю Нескінченно і лишень верхівку нам дозволено бачити, прорив крізь поверхню з іншого, мовчазного світу, несамовитий прорив (реактивний літак вривається швидше-за-звук, кілька років по тому космічний корабель вривається швидше-за-світло) Запам’ятай Пароль Дійсний У Зоні Цього Тижня ШВИДШЕ-ЗА-ШВИДКІСТЬ-СВІТЛА Твій Голос Прискорюється Експоненціально — Лінійні Винятки Тільки У Разі Скарг На Верхні Дихальні Шляхи, і на кожному «кінці», ти маєш зрозуміти, надзвичайно велика передача енергії: прорив угору, в цей світ, контрольоване горіння… — знову прорив донизу, неконтрольований вибух… такий брак симетричності призводить до припущень, буцім якась присутність, аналогічна Етеру, плине крізь час, як Етер плине крізь простір. Припущення про Вакуум у часі мало властивість відрізати нас одне від одного, але Етерне море, що переносить нас від світу до світу, може повернути нам цілісність, показати добріший, привітніший Всесвіт…
Ну, так, так, це схоластика, Ракетно-державна космологія… Ракета справді веде туди — серед іншого — повз видимі зміїні кільця, що веселковим світлом, крицевою судомою оперезали земну поверхню… повз грози, явища з глибини земної душі, про які нам не казали… повз них, крізь шаленство, до пронумерованого космосу, вигадливої, оздобленої побурілим деревом, вікторіанського штабу Мозкової Війни, як між кватерніонами і векторним аналізом у 1880-х, — ностальгія за Етером, срібні, з маятниками, з камінними якорями, мідними шишечками, філігранні, елегантно функціональні постаті ваших дідусів. Саме так, у тонах сепії, це воно. Але Ракета має бути ще багато чим, має відповідати низці різноманітних обрисів у мрії тих, що її торкаються — у бою, в тунелі, на папері, — вона має пережити єресі, зблискуючи і не бентежачись… а єретики будуть: Гностики, поривом вітру і вогню віднесені до палат Ракетного Престолу… Кабалісти вивчають Ракету, наче Тору, літера за літерою — заклепки, форкамеру та латунну форсунку, її текст — це їхній текст, вони змінюють порядок слів і складають нові одкровення, вічно знаходять ще і ще… Маніхеї бачать дві Ракети, добру і погану, священною ідіолалією всі разом розповідають про Первісних Близнюків (дехто каже, наче ймення їм — Енціан і Блікеро), про добру Ракету для перенесення нас до зірок і про лиху Ракету для самогубства Світу, про їх обидві, про споконвічну боротьбу між ними.
Але таких єретиків виловлять, і падіння кожного розширюватиме володіння тиші… виловлять усіх і кожного. І кожному дістанеться по Ракеті. У головці самонаведення зберігатиметься електроенцефалограма єретика, піки та шепіт його пульсу, примарний квіт його теплового випромінювання, кожна Ракета віднайде у нашім Світі свого судженого і вполює його, кинувшись за ним тихим хортом із зеленим відблиском, сяючи, цілячись у спину з височіні, ось кат підлітає, ближче і ближче…
А завдання — ось воно забезпечити перекидання по рейках, які можуть несподівано закінчитися десь на березі річки або у спопелілому депо, по дорогах, чиї небруковані замінники патрулюють нині російські, британські або американські війська, окупаційний режим посилюється, страх перед зимою вбиває в людях волю, заганяє у лещата «Струнко», якими вони нехтували влітку, тепер суворіше дотримуються інструкцій, дерева та кущі починають змінюватися, пурпур затуманює вересову далечінь, а ночі настають дедалі раніше. Мокнути під дощами ранньої Діви: діти, що всупереч усім наказам рушили у путь, злягають із кашлем і жаром, ночами шморгають, тихенько хриплять у завеликих одностроях. Заварювати їм чай із солодкого кропу, буквиці, півоній, соняхів, листя мальви — роздобути сульфаніламіди та пеніцилін. Не здіймати куряву, коли перед полуднем сонце висушує дороги й канави. Спати просто неба. Ховати ракетні відсіки у копицях сіна, за єдиною стіною розореного депо, у верболозі на березі річки. Розосереджуватися за найменшої загрози, а почасти й так, задля навчання — сунути мережею, униз від Гарца, вгору ярами, спати в сухих засклених просторах покинутих курортів (офіційний біль, офіційна смерть цілу ніч дивиться порцеляновими очима статуй), на ніч обкопувати периметр, вдихати запах хвої, розчавленої чобітьми і порубаної саперними лопатами… Зберігати віру в те, що цього разу — не переселення, не боротьба, але направду Доля, 00001 ковзає змащеним затвором у приймач залізничної системи, наготованої для цього ще з весни, колія лиш на вигляд розбита, вона ретельно прокладена Війною, особливою технікою бомбардування, щоб прийняти найпрямодушнішу машину, Ракету — Ракету, найжахливіше з можливих знарядь бомбардування…