00001 переміщують у розібраному вигляді, відсіками — боєголовка, система наведення, баки з пальним та окислювачем, хвостовий відсік… Якщо всі вони дістануться пускового майданчика, складати доведеться вже на місці.
— Покажи мені суспільство, яке ніколи не каже: «Мене створили люди, — Крістіан крокує з Енціаном у полі над стоянкою, — щоб захистити кожного з вас від насильства і лихої години дати дах над головою» — але, Енціане, який захист? що захистить нас від того? — вказує рукою на жовто-сіру камуфляжну сітку у видолинку, яку обоє, наділені на одну мандрівку рентгенівськими очима, пронизують поглядом…
Енціан і молодик якось звикли до цих довгих прогулянок. Просто так, без жодної мети. Невже так і відбувається правонаступництво? У кожного свої підозри, але незручних пауз більше не виникає. Суперництва нема.
— Вона приходить як Одкровення. Показує, що жодне суспільство не вміє захищати і ніколи не вміло… все то дурниці, паперові щити… — Він має розповісти Крістіану про все, що знає, підозрює або що привиділося. Нічого не оголошуючи істиною, але нічого й не тримаючи в собі. Він не має нічого свого, щоб приховувати. — Нам брехали. Вони неспроможні вберегти нас від вмирання, тому про смерть брешуть. Об’єднана структура брехні. Чим Вони віддячили нам за довіру, за любов? — Вони так і кажуть — «любов», яку ми їм начебто заборгували. Бодай від застуди вони здатні нас уберегти? від вошей, від самотності? та бодай від чогось? До Ракети ми продовжували вірити, бо хотіли вірити, але Ракета з неба спроможна проникнути будь-куди. Ніде від неї не сховаєшся. Їм більше не можна вірити, якщо ми досі при здоровому глузді й любимо правду.
— Ми при здоровому глузді, — киває Крістіан. — І любимо правду. — Не шукає поглядом підтвердження в Енціана.
— Так.
— Тоді… через брак віри…
Якось дощової ночі їхній laager[655] ночує на спорожнілій науковій станції, де німці вже під кінець Війни розробляли звукове дзеркало смерті. На рівнині розташувалися уступами високі бетонні параболоїди, білі й монолітні. Задум полягав у тому, щоб здійснити перед параболоїдом вибух, точно у фокусі. Бетонне дзеркало відкидає ідеальну ударну хвилю, і вона геть усе змітає на своєму шляху. Тисячі морських свинок, собак і корів розірвало на шмаття — графік рівня смертності зростав, але все зійшло на пси — діяло тільки на короткій відстані, дуже швидко згасало, а вибухівки було треба стільки, що виявилося вигідніше підірвати її в інший спосіб. Туман, вітер, ледь видимі нерівності або перепони на місцевості, та будь-які неідеальні умови руйнували смертоносну форму ударної хвилі. Проте Енціан цілком припускає війну із застосуванням такого дзеркала:
— …пустеля. Заманити ворога в пустелю. У Калагарі. Зачекати, поки стихне вітер.
— Та хто битиметься за пустелі? — цікавиться Катьє. Вона вдягнена у зелений дощовик з каптуром, завеликий, мабуть, навіть для Енціна.
— У, — Крістіан сидить навпочіпки, дивиться знизу вгору на білизнý кривої відбивача, до якого вони підійшли, ховаючись від дощу, по черзі курячи цигарку, на хвилю відокремившись від інших, — не «за» пустелі. Він каже «у».