Це чари. Безперечно — і то не конче гра уяви, бо не вперше людина проходить край вечора повз рідного брата — часом і назавше, — навіть того не відаючи.
Нині Місто настільки витяглося вгору, що у ліфтах далекого сполучення є навіть кімнати відпочинку: пухкі крісла та ослони, буфети, газетні кіоски, між зупинками встигаєш проглянути цілий номер «Лайф». Для слабкодухих, що після посадки найперше шукають Сертифікат про Техогляд, у ліфтах працюють дівчата в зелених пілотках, зелених оксамитових блузах-басках і завужених штанцях із жовтими лампасами — у жіночих зут-костюмчиках, вони добре обізнані з розмаїтим ліфтовим фольклором, а робота їхня — вас заспокоїти.
— Попервах, — пищить юна Мінді Блот із Карбон-сіті, штат Іллінойс, бездумно усміхнений профіль біля латунного муару ромбовидних плям, що пролітають, тисячами пролітають вертикально повз вас, її майже доросле обличчя, настільки ж мрійливе і практичне, як у Королеви Чаш, ніколи до тебе не обертається, завжди під певним кутом заломлюється у бурштиново-золотому серпанку, що вас розділяє… зараз ранок, тому квіткар у дальній частині ліфта, що на кілька сходинок нижче, одразу за водограєм, ще вдосвіта приніс бузок та іриси, свіжі й духмяні, — до Вертикального Рішення весь транспорт існував, фактично, на площині, так, я вже здогадуюся про ваше запитання… — від дівчини до сперечальника, ліфтового завсідника, лине усмішка, проте відповіді не знаходить… — «А як же літаки?» Про це ви хотіли запитати! — власне кажучи, він хотів запитати про Ракету, і всі те розуміють, але ця тема перебуває під якимось дивним табу, тому ввічлива Мінді, по суті, дала привід для насильства, насильства придушення — вибілені кольори ранкового вересневого неба на тлі сходу сонця і шліфувальної полотнини вранішнього бризу — у затишному кубічному середовищі, що так плавно лине крізь простір угору (бульбашка спливає у кастильському милі, все навколо залите зеленню повільної блискавки), повз рівні, на яких уже метушаться голови, вирують яскравіше за молоки та ікру в морі, повз поверхи, занурені у темряву, не обігріті, чомусь закриті, на вигляд дивно спустошені поверхи, на яких ніхто не бував, відколи скінчилася Війна ааааа-аххх! летимо повз них із завиванням, — звичайна аеродинамічна взаємодія, — пояснює терпляча Мінді, — нашого межового шару та форми отвору тієї миті, коли ми його проходимо…
— Ви маєте на увазі, що до того, як ми до нього наблизимося, — репетує ще один критикан. — він має іншу форму?
— Так, і після того, як ми його проминемо, — також, шановний, — Мінді відмахується від нього, кривить губи, демонструючи своє розуміння, стисла-губки-розслабила-всміхнулася, — позублені отвори самотньо скімлять, зникають під ліфтом, історіями, підошвами нашого взуття, завивання тягнеться униз, наче нота на губній гармоніці — але ж чому із зайнятих поверхів, що пролітають повз них, не долинає жодного звуку? де світяться вогні, теплі, як різдвяні вечірки, поверхи, що манять у тісняву скляних граней і завіс, добродушно буркоче кавоварка, ой, леле, так минає ще день, доброго здоров’я, Марі, де ж ви, дівчата, ховаєте креслення «SG-1»… як це розуміти — Польова Служба забрала… знову? У Проєктувальників що, вже і прав ніяких не лишилося? — коли якесь обладнання забирають у Поле (Der Veld), це все одно, що не бачити, куди поділася рідна дитина. Ось так. Розбите серце, мамина молитва… Поступово змовкають голоси Любекського Хорового Гуртка Гітлерюґенду (тепер хлопчики виспівують у різноманітних офіцерських клубах по всій Зоні під гастрольною назвою «Ледергозени». Одягнені належним чином і, за наявності відповідної публіки, співають спиною до слухачів, через плече обернувши до бійців лукаві личка:
з досконало узгодженими рухами задків, які просвічуються крізь шкіряні штанці, тісні настільки, що скорочення сідничних м’язів видно неозброєним оком, тож будьте певні, жоден член у залі не лишається спокійним, бачачи таку картинку, і навряд чи знайдеться погляд, перед яким би не постали материнські різки, що лупцювали голі сідниці, чудові червоні паски, суворе і чарівне жіноче обличчя, що всміхається донизу з-під вій, лишень проблиск світла у кожному оці, — коли ти ще тільки вчився повзати, саме її литки і ноги ти бачив найчастіше, — вони замінили її груди як джерело потуги, поки ти вивчав запах її шкіряних черевиків, величний запах підносився, куди лишень ти міг кинути оком, — до її колін, а може — залежно тогорічної моди — до стегон. Ти був немовлям перед шкіряними черевиками, шкіряними ступнями…).