— Та не було ніякого доктора Джемфа, — вважає всесвітньо визнаний аналітик Міккі Вакстрі-Вакстрі, — Джемф — просто фікція, він допомагав Слотропу пояснювати все, що він так страшно, так безпосередньо відчував у геніталіях щоразу, коли у небі вибухали ракети… допомагав заперечувати те, чого він ніяк не міг визнати: що він може бути закоханий, і то сексуально закоханий у свою і своєї раси смерть…
— Ті перші американці у чомусь були дивовижним поєднанням самородного поета і духовно скаліченого…
— Ми ніколи не переймалися Слотропом як таким, — нещодавно визнав речник Спротиву в інтерв’ю журналісту «Волл-Стрит Джорнел».
ЖУРНАЛІСТ: Ви хочете сказати, що він був радше вихідною точкою, першопричиною.
РЕЧНИК: Навіть не так. Думки розійшлися ще на самому початку, і то було однією з наших фатальних вад. (Я просто впевнений, що вам хочеться почути щось про критичні вади.) Дехто називав його «приводом», інші вважали справжнім, достеменним мікрокосмом. Мікрокосмісти, як ви, мабуть, знаєте з історії, зарано почали, себто поквапилися. Ми… це було досить дивною формою переслідування єретика, так. Влітку, на Нижніх Землях. Воно тривало серед полів з вітряками, на болотах, де було настільки темно, що пристойної видимості не дочекаєшся. Пригадую випадок, коли Крістіан знайшов старий будильник, ми обшкрябали радій і вкрили ним шнури з прямовисами. У сутінках вони сяяли. Ви бачили, як тримають прямовис? — руки десь біля промежини. Темна постать зі струменем люмінесцентної сечі, яка ллється з п’ятдесяти метрів… «З’ява мочиться» — це було популярним жартом над новачками. Чарлі Нобл[657] з Ракетенштадта, можна сказати… (Так. Доволі дотепно. Я всіх зраджую… і найгірше, що я знаю, чого хочеться вашим редакторам, я достеменно знаю, чого їм хочеться. Я зрадник. Я ношу його в собі, ваш вірус. Його розповсюджують ваші невтомні Тифозні Мері[658], що курсують ринками та вокзалами. Декого з них ми виловили, кількох вдалося схопити в метро. То був просто жах. Моя перша сутичка, моя ініціація. Гнали їх тунелями, буквально відчували їхній страх. Коли тунелі розходилися, покладалися на зрадливу акустику підземки. Заблукати — запросто. Освітлення майже не було. Рейки виблискували, наче уночі під дощем. Аж тут шепіт — зачаєні тіні скулилися по кутках допоміжних платформ, лежали під стінами тунелів, стежили за погонею. «Кінець надто далеко, — шепотіли вони. — Повернися. На тій лінії нема зупинок. Потяги гуркочуть, пасажири їдуть довгі милі вздовж порожніх гірчичних стін, а зупинок нема. Бігти ще довго, до самого вечора…» Дві таки втекли, але решту ми запопали. Між двома контрольними точками, жовта крейда під нашаруваннями років солідолу і переїздів, 1966 і 1971, я вперше відчув смак крові. І це запишете?). Ми пили кров ворогів. Як бачите, через це за гностиками і полюють. Таїнство Євхаристії — це означає випити ворожої крові. Ґрааль, Священний Ґрааль — кривавий посередник. Чому б інакше його настільки ревно берегли? Навіщо почесній чорній варті перетинати пів континенту, половину розколотої імперії, кам’яними ночами і зимовими днями, якщо це просто доторк м’яких губ до скромної чаші? Ні, вони переносять смертний гріх: проковтнути ворога, поринути у липку соковитість, увібрати її всіма клітинами. Ваш офіційно визнаний «смертний гріх». Гріх супроти вас. Стаття вашого карного кодексу, от і все. (Насправді, це ваш гріх — ви заборонили цей союз. Накреслили риску, щоб ми стали гірші за ворогів, які, зрештою, загрузли на тих самих полях лайна — аби ми стали чужинцями.
Ми пили кров ворогів. Кров друзів ми шанували.)
Предмет, наданий як доказ, S-1706.31, фрагмент спідньої сорочки ВМФ США з рудою плямою, мабуть, крові, у формі меча зліва-знизу направо-догори.
Ця примітка до Книги Реліквій не увійшла. Клапоть тканини матрос Бодін віддав Слотропу одного вечора у барі «Чикаго», до певної міри той вечір був повторенням першої їхньої зустрічі. Запхавши товстий тліючий косяк під струни на грифі гітари, Бодін сумно співає пісню, яка частково про Роджера Мехіко, а частково — про якогось безіменного моряка, що застряг воєнної пори у Сан-Дієґо: