ОКУПАЦІЯ МУХВАБОРО
Близько третьої пополудні з пагорба, де звужується номерна дорога, покотилися вантажівки. Усі фари горять. Один за одним електричні витрішки перелазять вершину пагорба поміж кленами, гуркіт страшенний. У кінці схилу вантажівки диркають передачами, з-під брезенту долинають втомлені крики: «Подвійне зчеплення, недоумку!» Біля дороги зацвіла яблуня, гілля після ранкового дощу мокре, мокре і темне. Під деревом сидить із кимось — але точно не зі Слотропом — голонога дівчина, біляво-руда, як мед. Звати її Марджорі. Гоґан повернеться з Тихого океану, залицятиметься до неї, але програє Піту Дюфею. У Марджорі з Дюфеєм народиться донечка на ім’я Кім, і Гоґан-молодший вмочатиме її косички у шкільну чорнильницю. Все йтиме своїм звичаєм, під окупацією чи без окупації, з дядьком Тайроном, а чи без нього.
У повітрі знову мжичить. Солдати збираються біля «Гаража Гікса». Одразу за ним звалище, мастильна яма, повна підшипників, дисків зчеплення і деталей від коробок передач. Нижче, на автостоянці — там іще цукерня у зеленому мереживі, де він щодня з 3:15 чекав, коли з-за рогу вигульне краєчок неймовірно жовтого шкільного автобуса, і знав, у кого зі старшокласників можна вициганити кілька пенні — шість-сім старих «кордів» на різних стадіях заляпаності та розваленості. Передчуваючи дощ, пережитки молодої імперії катафалково сяють. Робочі команди вже зводять барикади, а пошукові зайняли обшиту сірою вагонкою «Крамницю Піццині», яка стоїть на розі, наче величезна клуня. Хлопчаки тиняються біля вантажної платформи, лузають насіння з джутових мішків, слухають, як солдати цуплять яловичі боки з льодовні Піццині. Якщо Слотроп хоче дістатися звідси додому, то має пробратися на доріжку попід цегляною стіною двоповерхового «Гаража Гікса», потім на зарослу стежку, вихід на яку ховається за вогненебезпечним звалищем крамниці, за каркасною повіткою, де Піццині тримає свою вантажівку. Проскакуєш дві ділянки, які майже прилягають одна до одної, фактично, обходиш паркан і щодуху далі проїздом. Два бурштиново-чорні будинки старих панянок із купою живих котів і їхніх опудал, плямистих абажурів, серветок на меблях, а ще серветок на кріслах і столах, з вічним присмерком. Відтак треба перетнути дорогу до під’їзної дороги місіс Снодд із рожевими алтеями обабіч, а тоді шмигнути у дротяну хвіртку і через задній двір Сантора, здолати штахет, де закінчується живопліт, далі вулиця — і ти дома…
Але місто окуповане, дітям уже могли заборонити зрізáти кути, а дорослим ходити своєю дорогою. Тобі додому вже, мабуть, запізно.
ЗНОВУ НА «DER PLATZ»
Повернувшись із Куксгафена, Ґустав і Андре відкрутили з казу мундштук із мембраною і замінили його олов’яною фольгою — наробили у ній дірочок і тепер курять з казу гашиш, замість клапана стукають пальцем по вузькому кінцю па-па-пах, щоб карбюрувати дим, — виявляється, хитрий Зойре приставив колишніх інженерів з Пенемюнде, отих, із групи силової установки, до роботи із довгострокового дослідження оптимальної конструкції гашишної люльки, і вгадайте, що з цього вийшло? — з погляду швидкості потоку, теплообміну, контролю співвідношення повітря й диму, досконалості форми — класичний казу!
Є в казу ще одна дивина: кругова різьба над мембраною така самісінька, що й різьба в патроні електролампочки. Ґустав, старий добрий Капітан Жах, нап’явши поцуплені й дуже жовті англійські окуляри для стрільби («Здається, у них легше вену знайти»), полюбляє розповідати, що цю прикмету лишив по собі «Phoebus».
— Темнота! думаєте, казу підривний інструмент? Дивіться… — у свої щоденні поїздки він завжди бере лампочку, не хоче змарнувати жодної нагоди спантеличити зальотного наркомана… спритно вкручує лампочку у мембрану і затикає казу. — А таке бачили? «Phoebus» стоїть за усім, навіть за казу. Ха! ха! ха! — Schadenfreude просотує кімнату навіть гірше за довге цибулеве пердіння.
Але ця Ґуставова лампочка — не хто інший, як наш приятель Байрон, — хоче сказати ні, зовсім не так, річ в іншому, це декларація Казу про братерство усіх поневолених і пригноблених лампочок…
А підкилимно йде кіно. Цілодобово — відгорни килим на підлозі і побачиш триклятий фільм! Направду огидна і безтактна стрічка Ґергардта фон Ґьолля, щоденна метушня, власне кажучи, зйомки проєкту, якому не суджено звершитися. Шпрінґер планує, що він триватиме без кінця і краю, і то підкилимно. Під назвою «Новий кайфолов» — саме про нього йдеться у кіно — про новий різновид наркотику, про такий ніхто ще навіть не чув. Одна з найприкріших властивостей того лайна — як тільки ти його приймаєш, назавжди втрачаєш здатність розповідати, що це за кайф, або, навіть гірше, де його можна роздобути. Дилери знають не більше за інших, лишається хіба сподіватися натрапити на когось такого під час вживання (вколювання? куріння? ковтання?). Очевидно, сама наркота тебе і знаходить, вона є частиною світу навиворіт, її агенти гасають зі зброєю, що діє на життя подібно до пилососа — натиснеш на пуск — і кулі всмоктуються у дула з тіл недавно померлих, а Велика Незворотність насправді завертає, труп оживає під акомпанемент пострілів навспак (можна тільки уявити, наскільки це кайфова і божевільна втіха — щоденний монтаж фонограми). Наприклад, спалахують титри: