ОБЛАДНАННЯ
Йому подарували віконечко зі штучного сапфіру, чотири дюйми завширшки, вирощений «IG» 1942-го, грибовидна пластина з дещицею кобальту, яка мала зеленкуватий відтінок, дуже жаротривка, прозора для більшості видимих частот — небо і хмари зовні викривлені, але так гарно, як за Ochsen-Augen[662], коли бабуся була молодою, коли не було віконного скла…
Частина випарів кисню спрямована до іміполексового сповитку Ґоттфріда, у вухо йому вживлено крихітну слухавку, вона сяє, ніби гарненька сережка. Дані передаються через систему радіокерування, і якийсь час слова Вайссмана змішуватимуться з командами, які надходитимуть Ракеті. Але зворотного каналу від Ґоттфріда нема, про точну мить його смерті ніхто ніколи так і не дізнається.
МЕЛОДІЯ ПОГОНІ
Нарешті, після бездоганної кар’єри, сповненої вигуків «Божечку, ми спізнилися!» завжди з натяком на посмішку, поблажливу, для проформи, оскільки, безперечно, він ніколи не запізнюється, завжди буває відстрочка, помилка якогось розтелепи, взятого на роботу Жовтим Вражиною, у найгіршому випадку біля тіла виявляють важливий доказ — нарешті сер Деніс Нейленд Сміт, хай Бог милує, таки прибуде запізно.
Супермен шугне чобітьми вперед на безлюдну вирубку — там пусковий стіл-установник повільно видихає оливою крізь дірку в ущільненні, на деревах виступає глей, гірка манна найгіркішого з усіх переходів. Кольори його плаща вигорять на полуденному сонці, в кучерях на голові проб’ються перші нитки сивини. У Філіпа Марлоу[663] буде страшний напад мігрені, він рефлекторно потягнеться до фляжки житньої в кишені піджака, нестерпно сумуючи за мереживом балконів Бредбері-Білдинґ.
Підводник[664] і його багатомовна банда матимуть мороку з батареями. Пластикмен заблукає в іміполексних ланцюгах, тому топологи по всій Зоні порушать домовленість і припинять виплачувати гонорари за його чеками («бездоганно мінливий», аякже!). Самотній Рейджер, витинаючи коліщатами шпор кров із білої шкури жеребця, гарцюватиме на чолі пошукового загону і побачить, як його юний друг, безневинний Ден, теліпається на гілляці, підвішений за зламаний карк. (З Божою допомогою, Тонто натягне примарну сорочку і знайде згасле вогнище, трохи посидить, ножик поточить.)
«Ми спізнилися» у їхніх програмах ніколи не було. Натомість їхні мізки на мить зависають — але все закінчується, і маєш, ми знову мандруємо, знову до «Дейлі Пленет». Так, Джиммі, то, мабуть, був день, коли я наскочив на сингулярність із кількома секундами абсолютної загадки… знаєш, Джиммі, час — то дивна штука… Знайдуться тисячі способів забути. Герої житимуть далі, їх високо закинуть, щоб стежили за розвитком кмітливого молодого персоналу середньої ланки, і вони спостерігатимуть за розпадом системи, спостерігатимуть, як такі сингулярності з’являтимуться дедалі частіше, проголошуючи інші виходи із плутанини старожитності, вони називатимуть це раком і не розумітимуть, до чого все йде і що це значить, Джиммі…
Якось днями відчуває, що йому бракує собак. Хто міг би подумати, що він сумуватиме за зграєю слинявих кобиздохів? Але тут, у Субміністерстві, все якесь без запахів, без дотиків. Якийсь час сенсорна депривація зворохобила його допитливість, якийсь час він щодня ретельно описував фізіологічні зміни у собі, але це здебільшого через спогади про Павлова, як той, навіть умираючи, описував себе до самісінького кінця. Для Пойнтсмена це просто звичка, залишки науковості — останній погляд на двері до Стокгольма, які зачинилися перед ним назавжди. Записів ставало дедалі менше, потім вони зникли зовсім. Підписував звіти, був завідувачем, подорожував Англією, перегодя — до інших країн, розшукував молоді таланти. Часом на обличчях Моссмуна та інших він зауважував рефлекс, про який не дозволяв собі навіть мріяти: терпимість людей при владі до того, хто так і не Зробив Свій Хід — а чи зробив хибний. Хоча, безперечно, творчі завдання трапляються й зараз…
Так, тепер він колишній учений, із тих, що не настільки Глибоко Копають, щоб завести розмову про Бога, рожевощокий і сивий симпатичний дивак не базікатиме з висот свого Лауреатства — ні, тепер він залишається наодинці з Причиною та Наслідком і рештою стерильного медичного оснащення… його каменисті коридори не сяють, матимуть такий самий нейтральний безіменний відтінок аж до центру лабіринту, до ідеально відрепетируваної сцени, яку він зрештою таки зіграє…
663
Детектив у циклі творів Реймонда Чандлера. Тут ідеться про роман «Молодша сестра» (1949), екранізований під назвою «Марлоу» 1969 року.