І саме тут, у темному німому кадрі гострий ніс Ракети, що падає майже на милю за секунду, абсолютно і назавжди беззвучно, над дахом старого кінотеатру досягає своєї останньої дельти-t.
Якщо треба втішитися, ще є час доторкнутися до сусіда або запхати собі руку межи захололих ніг… або, якщо пісні судилося вас знайти, ось вона — та, якої Вони ніколи нікого не вчили, гімн Вільяма Слотропа, забутий сторіччя тому, так і не перевиданий, співається під просту приємну тогочасну мелодію. У ритмі стрибків м’ячика:
А тепер усі разом —
Доктор Пінчон, або Як перестати хвилюватися і полюбити «Фау-2»
«По мові — передмова. Можна і без неї, так ось бачте що»: «Веселка тяжіння» (1973) майже одразу після виходу потрапила до списку культових і найскладніших книжок. Критики, письменники та пересічні читачі дотепер продовжують хвалитися тим, як довго вони її читають і скільки в ній (не) розуміють. Алан Мур читав цілий місяць (хоча зазвичай ковтає тексти за день-два), Вільям Ґібсон витратив три місяці, і тільки Норман Мейлер щиросердно звірявся, що не просунувся далі епізода з бананами. Роман вряди-годи зринає в масовій культурі як приклад інтелектуальної цеглини (після 1996-го цю роль на себе здебільшого перебрав «Невгавний жарт» Девіда Фостера Воллеса), яку можна поставити на полицю чи дати в руки якомусь персонажу, щоб підкреслити його статус і розум. Таке декоративне використання книжки Пінчона елегантно спробував закрити Раян Джонсон у фільмі «Ножі наголо» (2019), де герой Деніела Крейґа, приватний детектив, тримає «Веселку тяжіння» і багатозначно виголошує: «Я її ще не читав. Та й ніхто не читав. Але її заголовок мені подобається».
Минуло майже 50 років від її появи, і нині вже можна сказати, що чутки про її «надскладність» — дещо перебільшені. У доінтернетну епоху вона справді сприймалася заледве не езотеричним художнім сейфом, до якого годі підібрати коди й ключі. Проте за цей час вийшла сила-силенна статей і монографій, у яких розтлумачили всі алюзії, образи та навіть помилки письменника. Так Стівен Вайзенберґер підготував два видання «Довідника “Веселки тяжіння”: джерела та контексти Пінчонового роману» (1988, 2006), і 432 сторінки в його останній редакції прояснюють, як на мене, не лише все, а значно більше, ніж ви хотіли б знати про ту книжку, яку тримаєте у руках[685]. Проблема в тому, що там, де автор зумисно недоговорював і лишав амбівалентність, завзяті коментатори, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», набудували однозначних інтерпретацій, а тлумачити — це завжди спрощувати, із чим я не планую зволікати: «Хто ж є на світі, щоб був без гріха?».
«Веселка тяжіння» — третій роман Томаса Пінчона, що вийшов після двох популярних і успішних попередників — «V.» (1963) і «Виголошення лоту 49» (1966) — проте, крім непоганих продажів[686], здобув дещо іншу славу. «Веселка тяжіння» закономірно потрапила до коротких списків одразу декількох престижних літературних нагород, і час показав, що ще тоді прозаїк розумівся на піарі краще за своїх колег. Пінчон здобув Національну книжкову премію із визначенням «За роман, який усуває розрив між двома культурами і вписує світ маніпуляцій і параної в історичні перспективи», однак отримувати нагороду видавництво «Вікінґ», узгодивши це з письменником, вирішило відправити коміка Ірвіна «Професора» Корі. Оскільки Томас Пінчон якраз тоді почав активно вживатися у роль відлюдника, й особисто його мало хто знав, то всі сприйняли Корі за автора й не знали, як реагувати на його дивакуваті жарти. Пулітцерівську ж премію Пінчон взагалі «зламав». Журі (визначні критики Бенджамін ДеМотт, Елізабет Гардвік і Альфред Казін) одностайно вирішили дати її «Веселці тяжіння», проте консультативна рада премії влаштувала скандал, назвавши текст «нечитабельним, велемовним, багатослівним і почасти непристойним». Тож 1974 року Пулітцер за художню літературу так і не вручили.
685
А для тих читачів-пінчонітів, кому мало інформації, поданої у довіднику, Вайзенберґер у співавторстві з Люком Германом 2013 року видав літературознавче дослідження «"Gravity's Rainbow", Domination, and Freedom». He поминаючи вже дуже інформативну PynchonWiki та 57 (фактично — 35) номерів журналу «Pynchon Notes» (1979–2009), присвяченого винятково прозі й життю письменника.
686
До травня 1974-го встигли розпродати всі 100 тисяч примірників першого накладу і ще 220 тисяч надрукували в іншому видавництві.