Передусім — винищення додо на острові Маврикій, вчинене пращуром Катьє Борґесіус — Франсом ван дер Ґроовом. Своєрідний «геноцид» («те, що дебелі й біляві загарбники називали Спасінням»), який він їм влаштовує, пояснено як бажання еліти знищити претерітів без усвідомлення того, хто насправді є ким у Світобудові. Поселенці на Маврикії вважали себе народом, обраним Богом, а тому вирішили, що можуть знищити цілий вид, ворожий їхньому уявленню про небесну гармонію: «Люди бачили кульгавих птахів, створених так недолуго, що в цьому вбачалося втручання Диявола, настільки потворних, що вони наче свідчили проти Божого творіння». Проте Провидіння все розставило на свої місця: і додо і люди на тому острові зникли практично одночасно — до 1700 року.
Надалі розподіл на претерітів та еліту унаочнили численні геноциди й концентраційні табори[694], які виникли задовго до 1939–1945 рр. У XX столітті таку «технологію знищення» вперше випробували німці у своїй колонії Намібія (Південна Африка) на племенах гереро і нама, які повстали в 1904–1907 роках. Унаслідок цього влада вбила близько 65 тисяч людей, тобто понад 80 % усього народу гереро. Іншим відповідником цієї історії є сюжетна лінія про насадження Нового тюркського алфавіту в Киргизії, якому передувало Середньоазійське повстання 1916 року: «Вважалося, що тубільне повстання — справа іноземців, міжнародна змова з метою відкрити новий фронт у війні. Ще трохи західної параної, що переконливо обґрунтовувалася європейською політичною рівновагою». Кількість загиблих під час придушення повстання дотепер точно невідома (знакова відмінність російської та «західної» статистики), називають число від 40 до 270 тисяч (десь 40 % киргизького народу), й у «Веселці тяжіння» учасники різанини описують це так: «Того страхітливого літа вони полювали на сартів, казахів, киргизів і дунганів, немов на якусь дичину».
Важливо, що у своєму романі про Другу світову Пінчон уникає згадок про Голокост передусім тому, що в описувані ним роки це слово ще так широко не використовувалося. Однак в романі 8 разів трапляється «holocaust» із маленької літери і вживається у своєму первинному біблійному значенні «усеспалення», а не знищення євреїв нацистським режимом. Проте опосередковано про Голокост у тексті таки йдеться, зокрема в епізоді про Ґоттфріда і Катьє як Ганзель і Ґретель, які в казці неминуче опиняються біля пічки (Пінчон, як і всі інші ключові сцени, її повторює — у виставі наприкінці першої частини). І знаково, що саме Ґоттфріда наприкінці «Веселки тяжіння» роблять жертвою, саджаючи в «іміполексовий кокон» Ракети 00000[695].
Національна проблематика в романі завжди зводиться до ширших узагальнень, до постнаціонального[696], що виводить на філософський рівень, який, як доводять літературознавці, сформовано ідеями Еріха Фромма, Нормана Брауна, Герберта Маркузе і Ханни Арендт. Проте важливішою у «Веселці тяжіння» є наукова проблематика (доволі хитромудро поєднана з паранормальною), зокрема, в описах «еректильного полімера» Ласло Джемфа[697], технічних термінах і формулах, пов’язаних із ракетобудуванням, і під час опису діяльності «павловців», і насамперед Пойнтсмена, який вважає війну лабораторією. Саме наука (і найвище її тодішнє досягнення — Ракета) є новим богом, і цей бог триєдиний — математика[698], хімія і біологія. Знаково, що Книга з великої літери, сакральна цінність сімох «обраних» у творі, не Біблія, а том праць Павлова. Енціан, представник іншого, «перехідного» світогляду, уточнює, що «священним Текстом мала стати Ракета», та й загалом війну диктує не політика, а потреби технологій, змова між ними і людьми: «Справжніми кризами були кризи призначення та пріоритетності, і не серед фірм, як це подавали, а між різними Технологіями, Пластиками, Електроніками, Літальними Апаратами та їхніми потребами, які розуміє хіба панівна еліта…». Водночас Пінчон іронізує щодо всіх ієрархій і наук у діалозі містера Інформації та Розумника[699] (гумористичної пародії на довготривалу американську телепередачу для дітей «Містер Візард»), засвідчуючи кризу знання в XX столітті, а точніше його переоцінення, а тому й небезпеку: «Не дивно, що світ божеволіє, якщо інформація стала єдиною твердою валютою».
694
У романі порівняно докладно зображено один концтабір — Дора-Міттельбау (підрозділ Бухенвальда) біля міста Нордгаузен, звідки брали робітників на підземний завод «Міттельверк», де відбувалося виробництво «Фау-1» і «Фау-2». Із вцілілих документів відомо, що на цьому заводі вбили або запрацювали до смерті понад 20 тисяч людей.
695
Більше про це — Orban К. Ethical Diversions: The Post-Holocaust Narratives of Pynchon, Abish, DeLillo, and Spiegelman. — New York: Routledge, 2005.
696
Pöhlmann S. Pynchon's Postnational Imagination. — Heidelberg: Universitätsverlag Winter, 2010.
697
Англ. «Jamf». Пінчонознавці переконані, що це прізвище письменник запозичив з джазового жаргону, де воно є абревіатурою багатозначної фрази «jive-ass mother-fucker», яку можна умовно перекласти як «довбаний мудак», але треба було б передати якимсь лихослівним скороченням на кшталт «Яїбу».
698
Три наведені в тексті математичні формули — доволі значущі графічні паралелі до тем роману. Дві формули — справжні, а третя — вигадана і містить математичний жарт: рядок «log cabin + с (співзвучно із sea) = houseboat» можна перекласти як «хатинка з бруса + море = плавучий дім».
699
У їхній розмові протиставлено два міста як два варіанти майбутнього: Щастиград («Happyville») і Боливілль («Der Leid-Stadt») — останнє взяте з елегій Рільке. Наприкінці роману в бесіді Тайрона з батьком є подібна антитеза прийдешнього і нинішнього: Електросвіт («Electroworld») і Реаландія («Realityland»).