Світ божеволіє через надмір інформації, промінявши радість простоти на беззмістовну гонитву за новою складністю, що метафорично показано в епізоді про подорож Чичеріна і Кулана у пошуках Киргизького Світла, де унаочнена давня ідея Пінчона про те, що західні «раціоналістичні» народи ніколи не зможуть зрозуміти східні «ірраціоналістичні». Західна цивілізація не може стати «просвітленою», бо задля цього треба «переродитися» і щонайменше позбутися писемної мови, а це рівноцінно втраті власного «я» (що насамкінець і стається зі Слотропом). Саме так треба розуміти загадкову фразу: «Чичерін сягне Киргизького Світла, але не власного народження».
В одному з рідкісних оприлюднених листів, наведених Девідом Сідом[700], письменник пояснює це так: гереро (як і киргизи до певного часу) мали дописемну культуру, а тому наші уявлення про них «анекдотичні і профільтровані крізь писемні упередження європейських доповідачів». Ми розуміємо їхню цивілізацію викривлено, бо відбувається «нав’язування культури, що цінує аналіз і диференціації, культурі, яка цінувала єдність та інтеграцію». Місіонери принесли їм роздвоєність, зруйнували єдність, створивши категорії, на що гереро (й особливо їхня радикальна частина, так звані «Порожні») планують відповісти масовим самогубством, озвученим у пісні «Сам охочий суїциду».
Музика в романі ще й тому відіграє таку значну роль, що вона спроможна несловесно передати емоції та думки, лишаючись тим містком, який досі поєднує різні цивілізації. На співочому змаганні, описаному у «Веселці тяжіння», лунають дотепні рядки, примітивно, як на європейський смак, римовані (1, 2 і 4 рядки закінчуються однаковими словами), проте навіть така жанрова вимога — вже поступка західній культурі, адже насамкінець звучить архаїчна поетична форма — «Пісня акина», принципово неримована («нераціоналізована») лірика, що протиставлена всім іншим римованим пісенькам. Західний розум звично все аналізує і пов’язує, якщо не смислами, то алітераціями, особливо коли йдеться про не до кінця зрозуміле («Byron the Bulb», «Kenosha Kid», «Victim in a Vacuum»), а східний — не аналізує, а споглядає, не вступаючи у колонізаторсько-загарбницькі зв’язки зі світом. Пінчон протиставляє «доабеткову» утопію довколишній антиутопії, що її символізує гібрид людини й машини Чичерін, у тілі якого сталі більше, аніж плоті. Ще одна версія цього «зіткнення» — опис різноманітного травматичного «сексу» людини з частинами «Фау-2», заримований у «Ракетних лімериках». Біологічне-природне (неословлене) зазнає поразки від техніки (нового Слова), лишаючись тільки примарною мрією про втрачену гармонію. У романі це простежується також у протиставленні мовчання і тиші як дихотомії людини і природи. Цікаво, що ще одним неримованим віршем у «Веселці тяжіння» є верлібр Пойнтсмена про 83-річного Павлова, запізніле намагання повернутися до простоти квітки й уникнути сучасного вогню, у якому згорає все без розрізнення.
Усю неоднозначність «світла знань», крім безумовної паралелі до головних тем роману (релігійної, антикорпоративної, технічної тощо), показано в епізоді з розумною лампочкою Байроном. Він — просвітлений безсмертний претеріт, а тому становить небезпеку для тимчасово просвітлених, що вважають себе обраними, адже самим своїм буттям він загрожує спровокувати саме поняття «еліта». Водночас це історія про антитезу живого (яке може спробувати досягнути світла) і неживого (якому світло може бути просто даним від «народження»). У «Веселці тяжіння» також наведено деякі тези із гіпотези Геї (авторства Джеймса Лавлока) про Землю як «живу істоту» і показані експерименти Джемфа із іміполексом G — спробу неживе перетворити на живе, адже саме таку «перехідну» властивість пластика відчуває Ґрета Ердманн, одягаючи виготовлений із нього костюм, коли порівнює його із «ектоплазмою». Саме тому всі так цікавляться Слотропом, адже він єдиний пов’язаний з іміполексом G на глибшому рівні, хоча, як на мій погляд, дарма йому приділяють стільки уваги, адже поза всякою конкуренцією найпрекрасніший персонаж у романі все ж таки восьминіг Григорій, багато в чому теж жертва науки, як і Тайрон.
700
Seed D. The Fictional Labyrinths of Thomas Pynchon. — Iowa City: University of Iowa Press, 1988.