Світло просотується крізь сито снігу у безліч шибок високих вікон, день похмурий, лишень тут і там у брунатних кабінетах горить світло. Молодший офіцерський склад шифрує, піддослідні із зав’язаними очима озвучують здогади щодо карт Зенера у приховані мікрофони:
— Хвилясті лінії… Хвилясті лінії… Хрест… Зірка…
А хтось із Відділу Псі занотовує за ними під гучномовцем у промерзлому цоколі. Секретарки у вовняних шалях і ґумових калошах трусяться від зимового холоду, що проникає крізь міріади тріщин божевільні, клавіші друкмашинок клацають, наче перлові зубки. Мод Чілкс, яка ззаду нагадує Марго Асквіт[108] на світлині Сесіла Бітона[109], сидить і мріє про філіжанку чаю з булочкою.
Крадені пси у крилі ГАД сплять, чухаються, згадують примарні запахи людей, котрі, можливо, їх любили, слухають, не пускаючи слини до осциляторів і метрономів Неда Пойтсмена. Опущені жалюзі пропускають знадвору лише слабеньке світло, лаборанти пораються за товстим оглядовим вікном, однак їхні халати, за склом зеленкувато-підводні, тріпочуть дедалі повільніше, невиразніше… Все поринає в заціпеніння чи то у ватяну імлу. Метроном на 80 розсипає дерев’яний стукіт, а собака Ваня, припнутий до оглядового столу, пускає слину. Всі інші звуки суворо приглушуються: у кімнатах балки, на яких стоїть лабораторія, привалені, засипані піском і мішками, соломою, мундирами мерців заповнені порожнини між безоких стін… де сиділи місцеві божевільні, супилися, вдихали звеселяючий азот, хихотіли, ридали при переході з мі-мажорного акорду на соль-дієз-мінорний, нині кубічні пустки, піщані кімнати, і тут, у лабораторії, за залізними дверима, герметично зачиненими, панує метроном.
Протока підщелепної залози собаки Вані вже давно виведена назовні крізь розтин на підборідді й пришита, слина стікає у лійку, припасовану, як і належить, помаранчевою Павловською Замазкою з каніфолі, оксиду заліза й воску. Помпа викачує секрецію блискучим трубопроводом, і вона витісняє стовпчик ясно-червоного мастила, що рухається праворуч уздовж шкали, розміченої «краплями» — умовна одиниця, ймовірно, геть не рівня тим краплям, що насправді падали 1905-го в Санкт-Петербурзі. Проте кількість крапель — для цієї лабораторії, для собаки Вані та для метронома на 80 — щоразу передбачуване.
Тепер, коли собака Ваня перейшов у «зрівняльну», першу з перехідних фаз, між ним та зовнішнім світом натягується ледь помітна плівка. «Всередині» й «зовні» залишаються незмінними, однак те, що перебуває на межі, себто кора мозку собаки Вані, змінюється, і саме це в перехідних фазах насправді гідне уваги. Вже не важить гучність цокання метронома. Посилення подразника тепер не викликає посилення реакції. Витікає та падає та сама кількість крапель. Метроном переставляють у дальній куток цієї приглушеної кімнати, у ящик, ховають під подушку з машинною вишивкою «Спогади про Брайтон», а виділення слини не слабне… відтак метроном цокає в мікрофон з підсилювачем, кожне цокання криком сповнює кімнату, але слинотеча не посилюється. Щоразу прозора слина проштовхує червоний стовпчик до тієї самої позначки тієї самої кількості крапель…
Веблі Сільвернейл і Ролло Ґроуст більярдними кулями мандрують коридорами, закочуються до чужих кабінетів, шукаючи, де б це його розжитися придатними до розкурювання недопалками. Загалом, кабінети зараз порожні: весь персонал, якому вистачає терпцю чи то мазохізму, відбуває ритуал у товаристві нетвердого на ногах Бригадира.
— У діда не-має ані крихти-совісті. — Ґьоза Рожавьольдьї, ще один біженець (неприховано антирадянський, що викликає у ГАД певну напруженість), у веселому відчаї вказує туди, де височить генерал Пудинг, мелодійний мадярський шепіт бряжчить у кімнаті, так чи інакше збадьорюючи всіх, окрім власне перестаркуватого генерала, який усе белькоче і белькоче з катедри того, що колись, у божевільні роки XVIII століття, було приватною церквицею, а нині стало пусковою платформою для «Щотижневих Брифінгів», дивовижного потоку недорікуватих спостережень, конторської параної, чуток про Війну, що передбачали чи не передбачали порушення секретності, спогадів про Фландрію… ящики вугілля з ревінням падають просто на голову… ураганний вогонь, молочний і сяючий, у ніч його народження… мокрі стінки у вирвах від снарядів на милі довкола віддзеркалюють одне лишень тьмаве осіннє небо… що аж надто розумний Гейґ[110] сказав якось за обідом про відмову Лейтенанта Сассуна воювати… гармаші навесні у розмаяному зеленому одязі… узбіччя, завалені бідолашними гниючими кіньми, саме перед абрикосовим світанком… дванадцять спиць застряглої гармати — заболочений годинник, брудний зодіак, заляпаний багнюкою і вкритий кіркою, виграє на сонці численними відтінками брунатного. Грязюка Фландрії складалася із грудочок і желе людського лайна, навалених, вкритих настилами, покраяних траншеями й пронизаних снарядами ліг лайна, куди не глянь, жодного, бодай якого цурпалка дерева — і тут старе базікало, маестро балаканини, намагається струснути катедру з вишневого дерева, начебто це і є найгірше з жахіття Пашендейле[111], цей брак вертикальної складової… А він базікає, базікає, сотня рецептів смачного приготування буряка, баштанні дива на кшталт Гарбузового Сюрпризу Ернеста Пудинга — так, є щось садистське у рецептах із «Сюрпризом» у назві, голодна людина хоче, знаєте, просто пожерти, а не отримати Сюрприз, хоче просто вп’ястися зубами в (ех-х…) стару картоплину в цілковитій певності, що всередині нічого нема, знаєте, окрім картоплини, і вже точно не дотепний мускатний горіховий «Сюрприз!», рідке місиво, пурпурове від гранатів чи ще чогось… і проте отакі сумнівні жарти Бригадир Пудинг і полюбляє: як він захихотів, коли за вечерею гості, нічого не підозрюючи, нарізають знамениту бригадирову «Жабу-в-Норі[112]», зривають шар щирого йоркширського тіста і фу-у! а що це таке? Бурякова начинка? фарширувати буряковою начинкою? А може, сьогодні пропахле морем пюре з морських водоростей (їх він купує раз на тиждень в одного тлустого синка торговця рибою, що, форкаючи, котить свого велосипеда вгору білою крейдяною скелею) — жодна з тих пришелепуватих овочевих начинок не нагадує звичайної «Жаби», радше зіпсутих, напівпритомних істот, з якими у віршиках Хлоп’ята із Кінгз-Роуд Мають Стосунки, — у Пудинга тисячі подібних рецептів, і він безсоромно кидає їх у ПОТІК, а також — мірою розвитку щотижневого монологу — кілька рядків, вісім тактів з «Не краще тобі бути полковником з орлицею на плечі, ніж піхотинцем з ціпонькою на коліні?», а по тому, напевно, розлогий опис усіх його труднощів із фінансуванням, буквально всіх, починаючи задовго до появи навіть групи «Електра-гаус[113]»… епістолярні баталії на сторінках «Таймз» із критиками Гейґа…
108
Емма Маргарет Асквіт, графиня Оксфордська й Асквітська, дружина прем'єр-міністра Великобританії Герберта Асквіта.
110
Фельдмаршал Дуглас Гейґ, командував експедиційним корпусом британських військ під час Першої світової війни.