1) банан — актуалізує африканську проблематику і Кінґ-Конґа;
2) пеніс — задіює ідеї біхевіоризму і фройдизму, та й загалом біологічну і сексуальну тематику, як-от у такій фразі: «Ракета — це проста сталева ерекція, вона також є цілою системою, виграною у жіночної пітьми, виставленою супротив ентропії привабливої, але легковажної Матері Природи»;
3) ангел — крім загадкового «Любекського ангела» і різних «небесних посередників» (зокрема Метатрона і Шехіни), так названо Слотропа і Танатца, гриби, млин і навіть шпаків, що літають концентричними колами на екранах радарів;
4) вежа — була на першій невикористаній обкладинці роману і задіює архітектурно-містичні ідеї, зокрема, карт Таро.
Як і будь-який предмет вона стає неоднозначною, коли потрапляє у людський контекст і починає залежати від того, як саме і хто її використовує: «Гностики, поривом вітру і вогню віднесені до палат Ракетного Престолу… Кабалісти вивчають Ракету, наче Тору, літера за літерою — заклепки, форкамеру та латунну форсунку, її текст — це їхній текст, вони змінюють порядок слів і складають нові одкровення, вічно знаходять ще і ще… Маніхеї бачать дві Ракети, добру і погану, священною ідіолалією всі разом розповідають про Первісних Близнюків (дехто каже, наче ймення їм — Енціан і Блікеро), про добру Ракету для перенесення нас до зірок і про лиху Ракету для самогубства Світу, про їх обидві, про споконвічну боротьбу між ними». У цій тезі йдеться про доволі негідний політичний вчинок, який в Америці не надто полюбляють згадувати: більшість із тих, хто працював над створенням смертоносної ракети «Фау-2», після війни вивезли до США і зробили відповідальними за розвиток ракетно-космічної техніки (так звана операція «Скріпка»). Так знаковою тоді стала доля Вернера фон Брауна (1912–1977), який дожив до року виходу роману Пінчона. Він був провідним конструктором ракет у нацистській Німеччині, членом націонал-соціалістичної партії, штурмбаннфюрером СС, а потім безпечно уникнув Нюрнберзького процесу, співпрацював з «Діснеєм», очолював місячну програму США і зрештою став одним із тих, хто стояв за успішною місією космічного корабля «Аполлон-11» у 1969 році. Ця історія також надихала Стенлі Кубрика під час підготовки фільму «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватися і полюбив бомбу» (1964), де виведено подібного на фон Брауна німецького доктора Стрейнджлава[713], який працює на президента Америки (знаково, що обох зіграв один актор — Пітер Селлерс). У «Веселці тяжіння» є декілька алюзій на це кіно, зокрема на найвідомішу сцену звідти, де радісний військовий летить верхи на атомній бомбі.
Із надзвуковою ракетою «V-2» пов’язані також ті ахронологічні оповідні моделі, які використовує Пінчон, розширюючи функції певних художніх засобів до центральних наративних принципів. Це насамперед аналепсис (звернення до раніше описаних подій і фактів) і гістерон протерон[714] (риторична фігура, яка полягає в тому, що наступне явище ставлять перед попереднім). Гра з часом у романі пояснюється також теорією Курта Мондауґена: «Особиста щільність прямо пропорційна часовій пропускній здатності. “Часова пропускна здатність” — це ширина смуги пропускання твого теперішнього, твого тепер, вже знайома At, що розглядається як залежна змінна. Що більше живеш минулим і майбутнім, то ширша твоя пропускна здатність, то щільніша твоя особа, але що вужче твоє відчуття Теперішнього, то ти слабкіший». Згідно із нею, стає зрозумілим, чому наприкінці твору Слотроп розпорошується по всій Зоні (і так само відбувається з оповіддю), хоча ще до того, як зазначено, принаймні з доби «Анубіса», «він почав худнути, розсіюватися», поки наприкінці «Веселки тяжіння» остаточно не зникає, метафорично повторивши долю Орфея (співця роздерли на шматки розлючені жінки), лишившись тільки в невиразному написі на рок-платівці: «Гармоніка, казу — друг».
Крім музики, одним з найважливіших лейтмотивів є кінематографічний, безліч сцен й епізодів, як наголошують деякі літературознавці, виписані в притаманній Пінчону манері сприйняття реальності як фільму (так само, до речі, сприймав дійсність і Вільям Берроуз). Унаочнюючи цей підхід, 2006 року Зак Сміт видав альбом «картинок», зробивши 760 ілюстрацій для кожної сторінки роману[715]. Однак адекватної екранізації «Веселки тяжіння» ми поки не дочекалися (та й навряд чи, щиро кажучи, дочекаємося), усе що маємо — німецьку докудраму «Prüfstand VII» (2002) Роберта Брамкампа та доволі своєрідний «Імполекс» (2009) Алекса Росса Перрі, який надихався романом Пінчона.
713
Вважають, що ще одним із його прототипів також був угорець Едвард Теллер, «батько водневої бомби».
714
Доскіпливі Герман і Вайзенберґер порахували, що його в тексті роману вжито щонайменше 59 раз.
715
Цікаво, що «Веселку тяжіння» часто порівнюють із «Мобі Діком» Германа Мелвілла, і 2011 року подібне із цим «Великим американським романом» вчинив американський художник Метт Кіш, відчувши в них спільну візуальну домінанту.