Своєрідний романний двійник Ланґа — мегаломан Ґергардт фон Ґьолль (він же Der Springer). Колись його попросили зняти пропагандистський фільм про чорних ракетників вигаданого Шварцкомандо, і згодом виявилося, що вони насправді існують, тож він починає вірити в те, що його фільми породжують дійсність: «Моя місія полягає в тому, щоб посіяти в Зоні зерна реальності». Війна в тексті Пінчона викривлює часові й просторові координати (а ще на це спроможний наркотик «онейрин»), спонукаючи персонажів прагнути контролю понад усе інше, спонукаючи ставати творцями своїх доль, розігруючи їх, екранізуючи й інсценізуючи задля того, щоб відчути себе богами у власному художньому світі. Усе це теж сприяє посиленню параної у «Веселці тяжіння», «переконання в тому, що все пов’язано», «пуританська звичка вишукувати щось за і без того очевидним», як це формулює Слотроп, із острахом припускаючи, що насправді у світі діє протилежна сила — антипараноя, хаос, коли ніщо ні з чим не пов’язане — «і такий стан мало хто здатний витримати довго». У романі також наведено думку Павлова про те, як саме зробити із людини параноїка: досить лише підірвати в ній розуміння протилежностей (зокрема, одну з провідних антитез у творі — чорне й біле). Слотроп має такі симптоми як побічні чинники, адже, бувши частиною експериментувань Джемфа, у нього виробився сексуальний рефлекс, у якому засвідчено «реверсування причинно-наслідкового зв’язку». У якомусь сенсі він є своєрідною спробою створити алхімічного гомункулуса, штучною людиною, яка наприкінці розпадається на першоелементи, тоді як Ракета, що теж має зрештою розпастися, виступає герметичною ретортою, у якій відбувається Велике Роблення: «Пальне й окислювач… як пара протилежностей за принципом “чоловік і жінка”, з’єднаних у містичному яйці камери згоряння: творення і руйнування, вогонь і вода, хімічний плюс і хімічний мінус». А у фіналі «Веселки тяжіння» показано остаточне, хоч і непродуктивне поєднання людини й техніки: Ґоттфріда (нім. «бог+світ») і Ракети 00000 (нуль у романі — символ смерті).
Такий пошук компромісів несумісний зі спротивом системі, який проголосили бунтівливі 1960-ті[719], і саме тому в «Веселці тяжіння» постійно згадуються невідомі Вони і Фірма (символічний мегакартель[720]), що, як подейкують, керують усім, щодо чого Прентіс пропонує об’єднатися у творчій параної і розробити «Ми-систему». І водночас серед навали другорядних і третьорядних персонажів майже непоміченою проминає фраза про те, що у «Білій візітації» (яка «покликана займатися психологічною війною») уже давно сидить один шизик, який вважає себе Другою світовою: «Коли почалася висадка в Нормандії, температура в нього чомусь підскочила до 40 °C. А тепер, коли кліщі зі сходу й заходу повільно продовжують симетрично стискатися, він просторікує про те, як темрява загарбує його розум, про виснаження власного “я”…».
Пінчон кепкує з цієї параноїдальної одержимості, але водночас і збурює її, коли, наприклад, трьом напозір випадковим організаціям дає назви, абревіатури яких невимушено складаються в ЦРУ (Центр Радіохімічного Управління, Центр Рідкісних Ультра-образів, Центр Розжарювальних Ультра-аномалій). Відчуття постійного стеження і нагляду — невипадкове, адже описує провідний настрій доби, коли письменник писав «Веселку тяжіння». У словах підтримці Салману Рушді 1989 року Пінчон згадував, як владу розлютили «декілька речень» у його першому романі 1963 р., через що вони конфіскували книжку з книгарень і погрожували йому ув’язненням. Крім цього, у 1968 році Пінчон дозволив використати своє ім’я у публічному зверненні, де засуджувалася війна у В’єтнамі, через що потрапив у список відстеження «Індекс безпеки», який складало ФБР, зараховуючи туди всіх антиамериканськи (насправді — антиурядово) налаштованих активістів (наприкінці 1960-х там було вже десь 50 тисяч осіб). Щасливий збіг обставин, за яким Пінчон опинився у доволі елітарному товаристві, бо разом із ним у списку були такі вкрай «небезпечні» для США особистості, як, наприклад, Аллен Ґінзберґ і Курт Воннеґут.
Роман Пінчона — чергова версія фаустівської історії про спокусу владою і знанням, за яку дорогою ціною платить ціле людство, покладаючи перебільшені сподівання на прогрес. Як і у «Фаусті» Ґете [завдання: знайдіть ракету в назві поеми], письменник теж порушує проблему того, чи може самопроголошена обраність вважатися Божою волею, та дає слово тим обійденим, що рідко лишаються в історії, яку, як відомо, пишуть переможці. Так автор пропонує власну апологію невдах, зберігаючи їхні голоси як дорогоцінну колекцію маргінальних і позаофіційних варіантів історичного розвитку, що, ставши центральними, могли б зробити наш світ значно кращим місцем для життя. Занотовуючи ці імовірні версії подій, нереалізовані задуми й альтернативні політичні рішення, Пінчон показує нам усе розмаїття цивілізаційного вибору і змушує поміркувати над самою суттю людини, яка щодня має обирати між добром і злом, так і не спромігшись вирізнити перше від другого. І теперішній час, яким написана значна частина роману, якраз і має свідчити про непроминальну актуальність порушених у ньому проблем, про їхню атемпоральну сучасність.
719
У романі про це є прекрасна фраза: «Жити всередині Системи — те ж саме, що їхати автобусом, яким кермує схиблений на самогубстві маніяк».
720
Чичерін навіть мріє про майбутню Ракетодержаву (синдикат корпорацій «IG Raketen»): «У бездержавній німецькій ночі починає формуватися Держава — Держава, що охоплює океани і найвищу політику, суверенну, як Інтернаціонал або Римська Церква, і Ракета — її душа».