А зовні, котячись зі сходу, долітає приглушене ревіння ще однієї ракетної бомби. Шибки у вікнах деренчать, перекриття здригаються. Чуттєве полум’я пірнає у сховок, тіні за столом танцюють, загусають біля сусідньої кімнати, — відтак полум’я підскакує — тіні знову видовжуються аж на два фути, а тоді геть зникають. У сутінках кімнати сичить газ. Мілтон Ґлоумінґ, що ідеально здав на бакалавра у Кембриджі десять років тому, кидає стенографію і встає перекрити газ.
Схоже, у Джесіки є шанс кинути дротик — один дротик. Волосся розлітається, груди під шаром щільного сукна чудесно підскакують. Свист повітря, чвах — у липкі волокна, у самісіньке яблучко. Брови Мілтона Ґлоумінґа поповзли догори. Його розум, що вічно дошукується зв’язків, знайшов іще один.
Тепер медіум роздратований — він поволі виринає з трансу. Хтозна, що відбувається тепер по той бік? Будь-який сеанс потребує не лише кола близьких за духом, але й основного чотиристороннього союзу, якого не слід розривати в жодній ланці: Роланд Фельдспат (дух), Петер Сакса (шеф), Керрол Евентир (медіум), Селена (дружина і наступниця). Аж десь там — від виснаження, відволікання, манівців чи сплеску білого шуму в етері — ця комбінація почала розпадатися. Всі розслаблюються, рипіння стільців, зітхання, покашлювання… Мілтон Ґлоумінґ вовтузиться із блокнотом, різко його згортає.
Трохи згодом підходить Джесіка. Роджера не видно, та й чи схоче він, аби його шукали, а Ґлоумінґ, хоча й тишко, не такий проблемний, як дехто з Роджерових друзів…
— Роджер каже, що ви тепер перелічите всі записані слова і накреслите графік чи щось таке, — життєрадісно, аби вберегтися від будь-яких зауважень про інцидент із дротиком, який вона воліла б не згадувати. — Ви це робите лише на сеансах?
— Це автоматичні тексти, — супиться Ґлоумінґ, який побоюється дівчат, — тут один чи два випадки з дошкою Квіджа, так, так… ми — ми намагаємося скласти сукупність кривих — певні патології, певні характерні форми, знаєте…
— Не впевнена, що я…
— Гаразд. Згадайте Принцип Найменшого Зусилля Ціпфа: якщо ми графічно покажемо відношення частоти слова Р n-го до його рангу в логарифмічних координатах, — жебонить на тлі її мовчання, і навіть подив її чарівний, — ми, безперечно, маємо отримати щось на кшталт прямої… водночас ми маємо дані, котрі напевне передбачають криві, — загалом умови досить різноманітні — до прикладу, шизофреніки у горішній частині мають тенденцію рухатися полого, а далі стрімкіше — такою собі дугою… Гадаю, цей хлопець, Роланд, — класичний параноїк…
— Ха. — Таке слово вона знає. — Мені здалося, ваш настрій поліпшився, коли він сказав «повернулися проти».
— «Проти» чи «навпроти», так, ви здивуєтесь, як часто звучить це слово.
— А яке слово вживається найчастіше? — цікавиться Джесіка. — Ваш номер один?
— Те саме, що в подібних ситуаціях, — відказує статистик так, ніби це всім відомо, — смерть.
Літній уповноважений з протиповітряної оборони, накрохмалений і витончений, немов орґанді[56], зводиться навшпиньки, щоб знову запалити чуттєве полум’я.
— До речі, еее… куди подівся ваш божевільний юний джентльмен?
— Роджер із капітаном Прентісом. — Невпевнено покрутив рукою. — Таємничі вправи з мікрофільмами, як завжди. — Угоди укладаються в якомусь віддаленому приміщенні за грою в «корону та якір», до якої випадковість майже не має стосунку, у хмарах диму й теревенів, «Фолкмена та його апачів[57]» на Бі-Бі-Сі приглушують, кремезні пінти і стрункі склянки для шеррі, зимовий дощ у вікна. Час шпаклювати щілини, час газових полін[58], шаликів од нічного холоду, пошуку затишного місця з молодою леді чи підстаркуватою дружиною — або ж, як тут у «Сноксолі», у доброму товаристві. Тут прихисток — ймовірно, справжній осередок безтурботності, один із кількох, розкиданих у цьому довгому воєнному часі, де збираються з метою, що не цілковито відповідає воєнним інтересам.
Пірат Прентіс щось відчуває — інтуїтивно, радше класовим чуттям: серед цих людей він носить свою посмішку, як крізь стрій. Набрався з фільмів — такою хитрою ірландською посмішкою Денніс Морґан[59] цілить у чорний цигарковий дим від жовтих щурів із вишкіреними зубами. А потім відстрілює.
Це на користь і Піратові, і Фірмі, якій він потрібен, — а вона, добре відомо, готова використати кого завгодно: зрадників, убивць, збоченців, негрів і навіть жінок, аби домогтися того, чого Вони прагнуть. Можливо, Вони із самого початку й не були впевнені у корисності Пірата, однак пізніше, в процесі, переконалися, що це справді так.
— Генерал-майоре, ви ж не можете схвалювати такого.
— Ми спостерігаємо за ним день і ніч. Він, поза сумнівом, не залишає приміщення як фізичне тіло.
— Отже, має спільника. Якимось чином — засобом гіпнозу, наркотиками, ну, не знаю чим — вони знаходять спільника і впокорюють його. Господи, ви б іще гороскопам довіряли.
— Гітлер довіряє.
— Гітлер — людина натхненна. А ми з вами працюємо за гроші, не забувайте…
Після першої хвилі зацікавлення кількість клієнтів, закріплених за Піратом, дещо зменшилася. На Піратову думку, зараз його ноша цілком посильна, але ж насправді він хоче іншого. Вирощені у теплицях маніяки з Управління спеціальних операцій не зрозуміють, — а, дуже добре, капітане, — читаються рапорти, порипують чоботи, відлуння казенних окулярів, з біса добре, а й справді, чи не зробите цього якогось для нас у клубі Служби Побуту[60]?..
Піратові хочеться Їхньої довіри, аромату Їхньої суворої любові, доброго віскі та зрілої Латакії[61]. Він хоче розуміння своїх, а не бібліотечної шашелі та розсудливих дурнів тут, у «Сноксолі», настільки відданих Науці, настільки невимовно терплячих, що тут (він дуже про це шкодує), можливо, — єдине місце у воюючій імперії, де він почувається не надто чужим…
— Геть незрозуміло, — продовжує Роджер Мехіко, — про що вони думають. Закону про Відьомство більше двохсот років, і це релікт цілком іншої доби, іншого способу мислення, і раптом 1944 року нас починають лупцювати вироками справа і зліва. На нашого пана Евентира, — вказує на медіума, який у дальньому кутку теревенить із юним Ґевіном Трефойлом, — вони можуть напосісти будь-якої миті, вдертися у вікна, затягти небезпечного і впертого Евентира у «Скрабз[62]», звинувативши в тому, що він «робив-вигляд-нібито-виконує-чи-використовує-якісь-чари-аби-змусити-духів-покійників-фактично-з’являтися-у-тому-місці-де-він-у-цю-мить-перебуває-і-ці-духи-спілкуються-з-живими-людьми-присутніми-там-і-тоді-ж…» Господи, що за несусвітня фашистська дурня…
— Знаєш, Мехіко, ти знову втрачаєш цю… як її… об’єктивність — науковцю таке не личить. Навряд чи це по-науковому, авжеж, ні.
— Недоумок. Ти за них. Невже не відчув сьогодні — воно ж у дверях стояло? Та тут повно параноїків.
— Такий вже у мене талант. — Щойно закривши рота, Пірат розуміє, що висловився надто різко, і намагається пом’якшити враження від цього вибуху: — Загалом не знаю, чи впораюсь я із множиною…
— Та ну, Прентісе. — Ні брови, ні губи не здригнулися. Терпимість. Та ну. — Ти приходь цього разу, нехай доктор Ґроуст перевірить тебе на електроенцефалографі.
— Якщо буду в місті, — невизначено. Маємо халепу із безпекою. Балакун — знахідка для шпигуна, і певності Пірат не має навіть щодо Мехіко. У нинішньої операції забагато кіл, внутрішніх і зовнішніх. Списки адресатів звужують мірою того, як ми, кільце за кільцем, рухаємося до «яблучка», Інструкції Знищити помалу охоплюють кожен клаптик, нотатку, стрічку друкарської машинки.
Пірат здогадується, що Мехіко лише краєчком дотичний до чергової манії Фірми, відомої під назвою «Операція “Чорне крило”» — у вигляді статистики, наприклад, аналізує дані про закордонний бойовий дух, — але десь на узбіччі самого процесу, де сьогодні перебуває і сам Пірат — посередник між Мехіко та своїм сусідом Тедді Блоутом.
Йому відомо, що Блоут кудись ходить і щось знімає на мікроплівку, після чого передає через Пірата молодому Мехіко. А відтак, міркує Пірат, усе це надходить до «Білої візитації», де облаштувалося незрозуміле агентство під назвою ПОТІК — Психологічна Оптимізація Тактики і Капітуляції. Хто має капітулювати — незрозуміло.
60
Служба Побуту, NAAFI, британська урядова компанія, що опікувалася забезпеченням побуту військових.