Пірат розмірковує, чи не втягли часом Мехіко в одну з тисяч сумнівних міжсоюзницьких шпигунських афер, що розповзлися Лондоном, щойно тут замешкали американці та десятки урядів у вигнанні. На цьому тлі все німецьке в дивний спосіб геть розчинилося. Всі озираються, «Вільні Французи» чинять підступи вішистським зрадникам, люблінські комуністи цілять у варшавських тіньових міністрів, греки з ЕЛАСу вистежують монархістів, різномовні мрійники, що вбереглися від репатріації, сподіваються самою лиш силою волі, кулаків, молитви повернути королів, республіки, претендентів, літні заколоти, що зникають, щойно зібрали перший урожай… хтось невідомий безславно гине під кригою та снігом у вирвах Іст-Енду, і знайдуть його лише навесні, хтось спивається чи забувається в опійному сні, аби пережити катаклізми дня, більшість якось так втрачає — втрачає залишки своїх душ, довіряє дедалі менше, їх захоплює нескінченна тріскотня гри, її постійне самокопання, вимога цілковитої уваги… і якого це чужинця Пірат має на увазі, якщо не матроса-індійця без вітчизни, жалюгідного вигнанця, який дивиться на нього із дзеркала…
Ну, він здогадується, що Вони обробили Мехіко, і тепер той влип у якісь подібні візантійські ігри, ймовірно, дотичні до американців. А може, й до росіян. Оскільки «Біла візитація» покликана займатися психологічною війною, у ній прихистили усіляких зайд: тут біхевіорист, там павловець. Пірата це не стосується. Проте він зауважує: з кожною доставкою плівки ентузіазм Роджера зростає. Якось це нездорово, дуже схоже на згубну залежність. Так наче його друга, його тимчасового воєнного друга, використовують для чогось не зовсім пристойного.
Що він може вдіяти? Якби Мехіко захотів про це поговорити, він знайшов би спосіб, безпечний або й не дуже. Його небажання відрізняється від Піратового щодо операції «Чорне крило». Більше схоже на сором. Чи не ховав він очі, приймаючи конверт увечері? очі бігали із неймовірною швидкістю, рефлекс покупця порнографії… гм-м. Знаємо ми Блоута — ймовірно, так воно і є, молода леді спокушає забезпеченого юнака, кілька поз — найкорисніше, що нафотографувала ця війна… принаймні, якесь життя…
Дівчина Мехіко щойно увійшла до кімнати. Він одразу зауважує її чистоту, відсутність диму й шуму довкола неї… невже він уже й ауру бачить? Вона помічає Роджера й усміхається, очі величезні… темні вії, ніякої косметики, в усякому разі, помітної для Пірата, волосся до плечей укладене — що в біса вона робить на зведеній батареї ППО? — вона має розливати каву десь у військовому клубі. У нього, старого дурня, раптом заболіла душа, він відчуває просту любов до цих двох, нічого для них не просить, окрім безпеки, і те, що йому завжди вдавалося визначати якось інакше — «турботу», ну і, знаєте, «ніжність»…
У 1936-му Пірат (вона назвала цей період «квітень Т. С. Еліота», хоча була дещо холодніша пора року) закохався у шефову дружину. Не дівчина, а худеньке метке створіння на ймення Скорпія Моссмун. Її чоловік Клайв був експертом у царині пластиків, працював у Кембриджі на «Імперському хімічному». Піратові, професійному військовому, випало на рік чи два повернутися до цивільного життя — інакше кажучи, гульнути на волі.
Коли Пірат перебував на базі, на схід від Суецу, у місцях на кшталт Бахрейну, коли хлебтав пиво, розведене краплинами власного поту, посеред смороду сирої нафти навпроти Муаррака, залишати частину після заходу сонця заборонено — і все одно 98 відсотків венеричних хворих — один, обпечений сонцем, занехаяний підрозділ оберігає шейха та нафтові долари від якоїсь там загрози, джерело якої східніше Англійської протоки, член стоїть, все тіло у вошах, спітніло і свербить (мастурбувати за таких умов — досить вишукані тортури), всі постійно п’яні в дим, — навіть тоді в Пірата виникала непевна підозра, що життя тече повз нього.
Неповторна чорно-біла Скорпія справдила не одну Піратову фантазію про блискучий англійський шовково-литковий реальний світ, котрого, як він відчував, його надовго позбавили. Вони зійшлися, коли Клайв рушив за вказівкою «Імперського хімічного тресту» вирішувати якісь питання, і саме в Бахрейн. Така симетрія дещо розслабила Пірата. Вони ходили на вечірки ніби незнайомці, хоча вона ніколи не могла встояти проти його несподіваної появи у кімнаті (з виглядом, наче ніхто ні на кого тут не працює). Пірат, на її думку, був зворушливий у своєму невігластві щодо всього — вечірок, кохання, грошей, — тож почувалася досвідченою й водночас тісно прив’язаною до цього хлоп’яцтва попри його звички, великодержавницькі й давно вкорінені (йому було тоді тридцять три), наближення вимушеного аскетизму, адже Скорпія вважала цей роман його Останнім Загулом — хоча й сама була надто молода, ще не усвідомлювала цього, не відала, як Пірат, про що насправді йдеться у пісеньці «Танці у темряві»…
Він ніколи їй про це не скаже. Але бували миті, коли ставало нестерпно боляче не припасти до її ніг, знаючи, що Клайва вона не кине, не заволати ти мій останній шанс… якщо не ти, часу більше не лишилося… Хіба не жадає він усупереч усім надіям можливості відкинути клятий розклад життя західного чоловіка… але як чоловікові… з чого взагалі починати у тридцять три роки… «У цьому ж і річ», — посміялася б Скорпія, не стільки роздратована (вона б таки розсміялася), скільки весела від нереальності проблеми — вона ж бо сама надміру захопилася його готовністю рватися до бою, штурмувати, розтинати її (значно сильніше, ніж під час дрочки в армійську фланель у Персидській затоці, палючий нашийник кохання стискав тепер його — його член), для Скорпії, занадто навіженої, щоб не віддатися нестямі кохання, але й, зрештою, і надто нестямної, аби подумати, що зраджує Клайва…
Однак для неї це збіса зручно. Роджер Мехіко тепер переживає майже те саме з Джесікою, а той Інший Хлопака у цьому випадку відомий як Бобер. Пірат усе це бачив, проте жодного разу з Мехіко не обговорював. Так, він очікує, чи не закінчиться все для Роджера так само, — якась частина Пірата чекає, ніколи так не радіє, як споглядаючи чуже лихо, вболіває за Бобра і за все, що схоже на Клайва; той символізує ідею «аби вони виграли». Але ж інша частина — інше «я»? — та, котру йому в поспіху не варто називати «порядною», — вочевидь бажає Роджерові того, що втратив сам Пірат…
— А ти направду пірат, — прошепотіла вона останнього дня — ніхто з них тоді не знав, що останнього, — ти приїхав і забрав мене на свій піратський корабель. Дівчину з порядної родини з усталеними умовностями. Ти мене зґвалтував. Тепер я Руда Хвойда Відкритих Морів… — Цікава гра. Запитати б, чому їй таке раніше не спадало на думку? Гралися в останній (уже останній) день до сутінок, з полудня до вечора, цілі години траху, завелися так, що й не роз’єднатися, — і не помітили, як орендована кімната м’яко погойдується, стеля послужливо опустилася на фут, лампи хитнулись у своїх гніздах, якась частка руху по Темзі породила солонуваті крики понад водою, корабельні ринди…
Але поза цим, за навислим небо-морем, урядові гончаки вже натрапили на їхній слід — підступають ближче, пливуть катери і лискучі гермафродити на службі закону, агенти, котрі, побувавши в бувальцях, згодяться на її безпечне повернення, не наполягатимуть на його страті чи ув’язненні. План простий: завдати йому досить серйозного поранення, і він отямиться, повернеться до звичаїв цього світу, звареного, як круто зварене яйце, до звичного розкладу, замкнувши коло ночі, аби цю ніч скомпрометувати…
Вони розлучилися на вокзалі Ватерлоо. Там зібралося святкове юрмище — проводжали «Роту Диво-Карликів» Фреда Ропера на імперський ярмарок до Йоганнесбурга, Південна Африка. Карлики в темних пальтечках, вишуканих платтячках та приталених курточках бігали по всьому вокзалу, поглинаючи прощальні шоколадки і потрапляючи під об’єктиви репортерів. Тальково-бліде обличчя Скорпії в останньому вікні навпроти крайнього виходу розбило йому серце. Від Диво-Карликів та їхніх шанувальників долинула хвиля смішків і найкращих побажань. Ну що ж, подумав Пірат, а чи не повернутися мені до Армії?..