Подумки називаючи його малолітнім занудою і бісовим пересмішником, Пойнтсмен відхиляється на вільній нозі, буркоче, унітаз смикається туди-сюди. Роджер притримує дверцята й уважно вдивляється туди, де щезає нога.
— Якби нам трохи вазеліну або чого слизького. Стривайте! Стійте, Пойнтсмене, не ворушіться, зараз усе буде… — Лізе під авто, імпульсивний хлопчина, до пробки картера, перш ніж Пойнтсмен витискає із себе:
— Нема часу, Мехіко, він утече, утече.
— Ваша правда. — Знову випростується, намацує в кишені ліхтарика. — Я його вижену, а ви чекайте з сіткою. Ви ж можете нормально рухатися? Буде зле, якщо впадете саме тоді, коли собака вискочить.
— Та Господь з вами! — Пойнтсмен суне за ним у руїни. — Не налякайте його, Мехіко, це вам не Кенія чи щось таке, нам він потрібен, знаєте, щонайближче до норми.
Норма? Норма?
— Роджер, — озивається Роджер, блимаючи ліхтариком сигнал «короткий-довгий-короткий».
— Джесіка, — бурмоче Джесіка, йдучи за ним навшпиньках.
— Ну, друже, — вмовляє Роджер. — Тут у мене чудова пляшечка етеру, — відкриває флакон, помахуючи ним над проваллям льоху, а потім вмикає ліхтарика. Собака визирає з іржавого дитячого візочка, підстрибують чорні тіні, язик висолоплений, на морді — неприхований сумнів. — Та це ж місіс Нуссбаум[68]! — вигукує Роджер, так само, він чув, вигукував Фред Аллен по середах увечері на Бі-Бі-Сі.
— А шо ви, може, Лессі[69] щукали? — відказує собака.
Обережно спускаючись, Роджер відчуває, що пари етеру згущуються.
— Ну-ж-бо, друже, не встигнеш гавкнути — як усе скінчиться. Пойнтсмен просто хоче підрахувати, скільки ти випускаєш слини, от і все. Зробить малесенький надріз на щоці, скляну трубочку вставить, чого хвилюватися, правда? Покалатає дзвіночком. У лабораторії цікаво, тобі сподобається. — Здається, на нього діє етер. Роджер намагається закоркувати флакон: робить крок, нога провалюється в діру. Він смикається вбік, шукає, за щоб ухопитися. Затичка випадає з флакона і зникає серед мотлоху на самому дні зруйнованого будинку. Пойнтсмен десь згори кричить:
— Губку, Мехіко, ви забули губку! — Униз летить круглий і біленький дірчастий віхтик, танцює у промені ліхтарика.
— Ич який жвавий. — Роджер ловить губку обома руками і промахується, щедро розхлюпуючи етер. Находить її променем, а собака спостерігає зі свого візочка, дещо збентежений. — Ха! — він ллє рідину на губку, холодні струмені течуть по руках, аж доки флакон не порожніє. Стиснувши мокру губку двома пальцями, він нетвердою ходою прямує до собаки, підсвічує собі в підборіддя ліхтариком, аби підкреслити кровожерну гримасу, яку він, на його думку, демонструє. — Момент… істини! — Кидається вперед. Собака відстрибує кудись навскоси, мчить повз Роджера до виходу, а Роджер з губкою летить головою вперед простісінько у візочок, той під його вагою розвалюється. Наче в тумані, чує, як доктор нагорі пхинькає:
— Він тікає, Мехіко, скоріше!
— Та куди вже скоріше… — Стискаючи губку, Роджер вилазить із візочка, скидає його із себе, немов сорочку, демонструючи, як йому здається, доволі непогані спортивні здібності.
— Мехіко-о-о, — жалібно.
— Зараз. — Роджер навпомацки лізе через купу підвального сміття догори, назовні, де бачить, як доктор перекриває собаці шлях, розгорнута сітка напоготові. Цю живу картину невпинно поливає дощ. Роджер робить коло, аби разом із Пойнтсменом узяти тварину в кліщі, та стоїть завмерши, розставивши лапи і вишкіривши зуби, впритул до вцілілого фрагмента задньої стіни. Джесіка чекає оддалік, руки в кишенях, курить, спостерігає.
— Гей, ви! — репетує вартовий. — Геть здуріли? Не підходьте до стіни, вона ледве стоїть!
— Маєте сигарети? — запитує Джесіка.
— Він зараз утече! — волає Роджер.
— Заради Бога, Мехіко, тепер поволі. — Кожен крок навмання, вони рухаються вгору по нестійких залишках будинку. Це система важелів, що будь-якої миті може посипатися смертельним обвалом. Вони підкрадаються до здобичі, яка крутить головою і уважно дивиться то на доктора, то на Роджера. Собака для проби гарчить, хвіст невпинно хльостає по двох сторонах кутка, у який його загнали.
Коли Роджер із ліхтариком ледь відступає, собака — якась його часточка пригадує інше світло, що спалахувало останніми днями, — світло супроводжувало неймовірно потужний вибух, що опісля відгукувався болем і холодом. Світло позаду сигналізує про загибель / чоловіків із сіткою, готових до стрибка, — від них можна і втекти…
— Губку! — кричить доктор. Роджер кидається на собаку, який уже мчить на Пойнтсмена, а тоді повз нього на вулицю, поки доктор, стогнучи, відчайдушно розмахує взутою в унітаз ногою, сила інерції тягне його за собою, сітка здиблюється радарною антеною. Роджер із забитими етером ніздрями свого стрибка вже не контролює — і поки Пойнтсмен завершує повний розворот, Роджер влітає у нього, унітаз боляче б’є по нозі. Обидва падають, заплутавшись у сітці, що повністю їх накриває. Поламані бруси риплять, обсипаються шматки мокрого тиньку. Нагорі погойдується стіна, вона от-от завалиться.
— Геть звідти! — горлає вартовий. Проте всі намагання парочки під сіткою звільнитися лише сильніше розгойдують стіну.
— Нам гаплик, — тремтить доктор. Роджер зазирає йому в очі — жартує? — але в отворі плетеного шолома тепер видно лише біле вухо й торочки волосся.
— Відкотимося? — пропонує Роджер. Їм вдається прокотитися кілька ярдів униз до вулиці, тимчасом як частина стіни падає — у протилежний бік. І ось вони спромагаються повернутися до Джесіки, не спричинивши більше жодних руйнацій.
— Він побіг вулицею, — каже Джесіка, допомагаючи їм виплутатися із сітки.
— Та байдуже, — зітхає доктор. — Вже по всьому.
— Але час іще дитячий, — повідомляє Роджер.
— Ні-ні. Забудьте.
— Чого, значить, не зробиш заради собаки.
Знов у дорозі, Роджер за кермом, Джесіка між ними, унітаз визирає у прочинені дверцята, і ось нарешті відповідь:
— Можливо, це знак. Можливо, варто розширити спеціалізацію.
Роджер кидає на нього швидкий погляд. Помовч, Мехіко. Намагайся не думати, що це означає. Врешті-решт, доктор йому не начальник, обидва підпорядковані старому Бригадирові, у «Білій візитації» на однорівневих, наскільки відомо Роджерові, щаблях. Але іноді — Роджер знову позирає понад темними вовняними грудьми Джесіки на плетену голову, голий ніс та очі — йому здається, що доктор прагне не лише його доброї волі, його співпраці. А хоче його. Як хоче чудову собачу особину…
То чому він тут, навіщо бере участь у черговій крадіжці собаки? Якого чужака він пригрів у собі, якого психа…
— Ви сьогодні поїдете назад, докторе? Маю підкинути юну леді.
— Ні, я лишуся там, а ви можете повертатися на авто. Мені потрібно перебалакати з доктором Спектро.
Вони наближаються до довгої цегляної імпровізації, вікторіанського парафразу того, що колись давно стало готичними соборами, — проте свого часу постало не через потребу продертися крізь формування такої собі плутанини до якогось верховинного Бога, але радше через заплутаність мети, через сумнів щодо місця істинного перебування Бога (ба навіть, у декого, щодо самого Його існування), із безжальних тенет чуттєвих митей, звідки неможливо звільнитися, тож наміри будівничих повернули не до високості, а знову до страху, до простої втечі у будь-який бік від усього, що казали про ймовірність милосердя того року промислові дими, вуличні відходи, безвіконні «мурашники», провислі шкіряні хащі приводних пасів, рухливі й терплячі потаємні держави мух і щурів. Закіптюжений цегляний наріст, відомий під назвою Шпиталь Святої Вероніки Істинного Образу Для Лікування Товстокишкових і Респіраторних Захворювань, та один із приписаних до нього лікарів — доктор Кевін Спектро, невролог і безсистемний павловець.
Спектро — один із перших семи власників Книги, і якщо ви поцікавитеся у пана Пойнтсмена, якої саме Книги, над вами лише посміються. Ця таємнича Книга переходить із рук до рук співвласників на щотижневій основі, і зараз, як підозрює Роджер, настав тиждень Спектро, коли можна з’явитися до нього будь-якого часу. Протягом тижня Пойнтсмена інші таким само чином прибували серед ночі до «Білої візитації». Роджер чув їхній ревний змовницький шепіт у коридорах, самовдоволене тупання їхніх каблуків убиває людський спокій, наче бальні туфлі на мармурі, — не стихаючи навіть на відстані. Голос Пойнтсмена і його кроки завше вирізнялися з-поміж інших, а як вони тепер лунатимуть з унітазом?