Роджер і Джесіка залишають доктора поблизу бічного входу, в якому він поволі тане, не залишаючи по собі нічого, крім дощу, що крапає з одвірків і насічок нечитабельного напису над прочілем дверей.
Вони повертають на південь. На панелі теплом світяться вогники. Прожектори обмацують дощове небо. Невелика машина тремтить на ходу. Джесіка поринає у сон, шкіряне сидіння порипує, коли вона згортається клубочком. «Двірники» розчісують дощ ритмічною, яскравою дугою. Вже звернуло на третю ночі, час додому.
Вечорами у шпиталі Святої Вероніки вони вдвох звично сидять біля відділення воєнних неврозів. В автоклаві клекочуть і брязкають сталеві кістки. Пара підіймається до сяйва гнучкої лампи, раз по раз яскраво спалахує, і тіні жестів розтинають її стрімкими помахами гострих лез. Обличчя, проте, зазвичай приховані, ретельно захищені складками ночі.
З чорноти відділення, прочиненої картотеки болю, у якій кожне ліжко є водночас і текою, лунають крики, надривне волання, як від холодного металу. Сьогодні Кевін Спектро озброїться шприцом і колотиме в пітьмі до нестями, десятки разів, не менше, аби вгамувати Лиса (так він називає будь-якого пацієнта — тричі оббіжи весь корпус, не думаючи про лиса, і зможеш зцілити що завгодно). Щоразу Пойнтсмен сидітиме, чекатиме, поки відновиться бесіда, тішитиметься відпочинком у ці миті напівмороку: стерті позолочені літери блищать на книжкових корінцях, у запашній кавовій гущі плавають таргани, зимовий дощ у ринві за вікном…
— А виглядаєш ти кепсько.
— Та знову той старий пень, він мене доконає. Бойові дії, Спектро, щодня, я не… — випнувши губи до окулярів, які він протирає сорочкою, — я цього триклятого Пудинга геть не розумію, завжди підносить… старечі нежданчики.
— Літа, літа. Вік.
— Та з цим я б упорався. Але він до біса… він просто виродок, геть не спить, інтриги плете…
— Я не про старечість — у нього такий підхід. Це ж Пойнтсмен. Ти поки що не маєш можливостей, які у нього є, ти не можеш ризикувати, як він. Ти ж працював із ним, у такому віці, сам знаєш, у них таке дивовижне… самовдоволення…
Власний Пойнтсменів Лис чекає на нього у місті — його військовий трофей. А цей кабінет — як печера оракула: витає пара, з темряви долинають зойки сивіли… Абреакція[70] Повелителя Ночі…
— Мені це не подобається, Пойнтсмене. Якщо ти хочеш знати.
— Чому? — Пауза. — Це неетично?
— Та Господи, невже це етично? — Спектро простягає руку до входу у відділення майже у фашистському вітанні. — Ні, я просто шукаю способу це виправдати — експериментально. І не знаходжу. Існує лише одна така людина.
— Слотроп. Сам знаєш, хто він. Навіть Мехіко вважає… ну, як завжди. Передбачення. Психокінез. У них, у тієї братії, свій клопіт. Але, скажімо, ти отримав шанс дослідити справді класичний зразок… певної патології, ідеальний механізм…
Якось уночі Спектро запитав:
— Він так само надихав би тебе, навіть якби не був піддослідним Ласло Джемфа?
— Навіть не сумнівайся.
— Гмм.
Уявіть собі ракету, наближення якої чуєш після вибуху. Реверсування! Акуратно вирізаний шматочок часу… кілька футів кіноплівки, прокручені навспак… вибух ракети, що впала швидше за звук, — і звідти вже проростає гуркіт її падіння, наздоганяє те, що вже стало смертю й полум’ям… примара у небі…
Павлова приваблювали «поняття протиставлення». Припустімо, в нас десь у корі головного мозку існує кластер клітин. Вони допомагають відрізняти насолоду від болю, світло від темряви, панування від підпорядкування… Але якщо у певний спосіб — прирікаючи їх на голод, травмуючи, шокуючи, каструючи, зіштовхнувши їх в одну з перехідних фаз, за межі їхніх безсонних «я», за межі фази порівняльної й парадоксальної, — ви підірвете це розуміння протилежностей, — ось вам пацієнт-параноїк, якому належить бути паном, а він вважає себе рабом… якого мали б любити, а його мордує байдужість світу, і «я наважуся припустити, — пише Павлов до Жане, — щось оця ультрапарадоксальна фаза і є основою для послаблення у наших пацієнтів поняття протиставлення». У наших схиблених, наших параноїків, маніяків, шизоїдів, морально недорозвинених…
Спектро трусить головою:
— У тебе реакція передує подразникові.
— Аж ніяк. Ти сам поміркуй — він там за кілька днів відчуває, що вони летять. Це ж рефлекс. Рефлекс на те, що витає в повітрі вже тепер. Ми порівнюємо занадто грубо й не вловлюємо — а Слотроп уловлює.
— Це вже відгонить екстрасенсорикою.
— А можна сказати й так: «сенсорний сигнал, якого ми не помічаємо». Він здавна існує, ми могли б це помітити, тільки ж ніхто не дивиться. У наших дослідах часто… Здається, М. К. Петрова[71] помітила першою…. жінка у гру включилася дуже рано, власне… сам факт того, що собаку привели до лабораторії — особливо в нашій дослідницькій роботі з неврозами… перший же погляд на випробувальний стенд, на лаборанта, випадкова тінь, доторк протягу, певні сигнали, яких ми, можливо, ніколи не розпізнаємо — цього достатньо, аби увігнати собаку в перехідний стан.
— Отже, Слотроп. Нехай так. У місті сама вже атмосфера — припустімо, будемо вважати, що сама війна — це лабораторія? розумієш, коли падає V-2, спершу вибух, а тоді гуркіт падіння… тобто зворотний з подразником порядок… отже, він може повернути за якийсь ріг, вийти на якусь вулицю і невідомо, з якої причини, раптом відчути…
Западає мовчання, виліплене озвученими мріями, криками болю жертв ракетних бомбардувань за дверима, дітей Повелителя Ночі, голоси зависають у застійному повітрі медичного відділення. Вони моляться своєму Господові: рано чи пізно абреакція кожному, у всьому цьому замороженому і зруйнованому місті…
…і, як уже бувало, знову підлога — велетенський ліфт, зненацька підносить тебе до стелі, і знову програє те саме, а стіни спухають назовні, цегла й вапно — як злива, твій раптовий параліч і смерть приходять оповити, ошелешити, нічого не знаю дядечку я певно відключився а коли отямився її вже немає і все довкола палає голова повна диму… і бачиш власну кров, вона б’є фонтаном з обвислого шматка артерії, поперек половини ліжка засипаний снігом шифер, поцілунок у кінотеатрі урвався, тебе пришпилили, дві години болю витріщався на зім’яту пачку від сигарет, чув, як вони волають у рядах праворуч і ліворуч, але не міг ворухнутися… раптове світло сповнює кімнату, моторошна тиша, яскравіша за будь-який ранок крізь ковдри, перетворені на марлю, і взагалі жодних тіней, лише невимовний двогодинний світанок… і…
…цей трансмаргінальний стрибок, ця капітуляція. Де протилежні ідеї злилися і позбулися протилежності. (І справді, чи на ракетний вибух налаштовується Слотроп, чи саме на цю деполяризацію, невротичне «збентеження», що заповнює палати цього вечора?) Скільки ще разів, поки воно не змиється, оце виливання ітерацій, переживання вибуху, вони бояться випустити з рук, адже випустити — це вже остаточно звідки мені знати докторе чи я взагалі повернуся? а відповідь повірте нам така безглузда після ракети, лукавство — повірити вам? — і обидва це розуміють… Спектро почувається шахраєм, але продовжує… лише тому, що біль залишається реальним…
А ті, хто врешті-решт випускає з рук: з кожного катарсису народжуються нові діти, ніякого болю, ніякого «его» на одне биття Між… табличка стерта, от-от почнуться нові письмена, рука та крейда напоготові у зимових сутінках над цими бідолашними людськими палімпсестами, які тремтять під казенними ковдрами, захлинаються сльозами і шмарклями горя настільки реального, вихопленого з таких глибин, що воно вражає, вже здається не лишень їхнім особистим…