Як їх жадає Пойнтсмен, цих гарненьких діток. Його зашмульгана білизна от-от, без жартів, лусне від потреби використати їхню невинність, накреслити на них власні нові слова, свої брунатні реальнополітичні сили, якась психічна простата вічно ниє від обіцяного кохання, ох, досі лиш натяки… як спокусливо лежать вони рядочком на залізних ліжках, на незайманих простирадлах, ляльки, такі нехитро еротичні…
Центральний автовокзал Святої Вероніки, їх перехрестя (щойно прибули на цей ерзац-паркет, жуйка перетворилася на вугільну чорноту, патьоки нічної блювотини, блідо-жовті, чисті, як соки богів, сміттєві газети чи агітлистівки, яких ніхто не читає, засохлі шмарклі, чорна сажа, яку мляво затягує всередину, щойно відчинять двері…).
Чекаєш у подібних місцях до ранку, синхронізувавшись із вибіленим інтер’єром, а розклад Прибуття вже надійно у пам’яті, у порожнечі серця. Звідки оці дітки тікали, адже в місті їх нема кому зустріти. Вражає їхня ніжність. Так до пуття і не збагнув, чи бачать вони твою порожнечу. Вони ще не бажають дивитися тобі у вічі, їхні худенькі ніжки повсякчас у русі, трикотажні панчішки сповзають (все еластичне поглинула війна), але ж як спокусливо: каблучок невпинно копає полотняні торби, задрипані саквояжі під дерев’яною лавицею. Репродуктор під стелею повідомляє про прибуття й відбуття автобусів англійською, а відтак іншими мовами, мовами вигнанців. Сьогоднішня дитинка їхала довго, не виспалася. Очі червоні, сукенка зім’ялася. Її пальтечко замість подушки. Відчуваєш її втому, неймовірні обшири заспаних просторів у неї за спиною, і ти на мить справді безкорисливий, безстатевий… лише думаєш, як дати їй притулок, і ти — Допомога Подорожньому.
Позад тебе довгі, завдовжки в ніч, черги чоловіків у мундирах повільно відсуваються, штурхаючи дорогою рюкзаки для самоволки, переважно мовчки, до виходу, пофарбованого в бежевий колір, але краї зашмульгані до брунатного параболами прощальних помахів покоління рук. Двері відчиняються лише зрідка, впускають холодне повітря, висмоктують купку людей і знову зачиняються. Водій а чи писар стоїть біля дверей, перевіряє квитки, перепустки, посвідки про звільнення. Люди один за одним проходять у цей безмежно чорний прямокутник ночі й зникають. Вони щезли, забрані війною, хтось за спиною вже показує квиток. Зовні ревуть двигуни: не транспорт, скоріше якийсь стаціонарний агрегат, наднизькі частоти землетрусу змішуються з холодом — таким чином натякають, що назовні, після яскравого світла всередині, твоя сліпота стане несподіваним поривом вітру в лице… Солдати, моряки, морські піхотинці, пілоти. Один по одному зникають. Курці, можливо, затримаються на мить довше, слабкий вогник накреслить помаранчеву дугу, раз, двічі — бувайте. А ти сидиш у пів оберта, спостерігаєш усе це, а твоя замурзана сонна красунечка починає скиглити, і все намарне — ну як твоїй хіті вписатися в ту саму білу рамку нескінченного вибуття? Тисяча дітей цього дня ступають за ті двері, і хіба зрідка вночі ввійде бодай один — додому, до твоєї пружинної, залитої спермою койки, вітер над газгольдером, затхлий сморід плісняви на вологій кавовій гущі, котяче лайно, бліді светри з кишеньками, скинуті в купи якимось випадковим рухом, викидати чи обіймати. Ця безсловесна тріскотлива черга… відходять тисячі… лише якась заблукала потворна частка довільно тече проти головного потоку…
І все ж, попри диявольські муки, Пойнтсмен наразі роздобуде лише восьминога — так, гігантського морського диявола, наче з фільму жахів, на ймення Григорій: сірого, слизького, невгамовного, він спроквола здригається у саморобному загоні біля пристані Ік-Реґіс… страшенний вітер того дня з Каналу, Пойнтсмен у плетеному шоломі, доктор Поркевич у шинелі, комір піднятий, хутряна шапка натягнута на вуха, їхній подих відгонить стухлою рибою, і на біса Пойнтсмену потрібна ця тварюка?
А відповідь уже зростає сама собою, от вона, ота безлика бластула, вона згортається, видозмінюється…
І ось що Спектро серед іншого мовив тої ночі — так, це було тоді:
— Мене лиш цікавить, чи думав би ти так само, якби навколо не тинялися собаки? Якби всі твої піддослідні повсякчас були люди?
— Ну, тоді ти мусиш запропонувати мені когось натомість — це взагалі серйозно? — велетенського восьминога. — Медики уважно дивляться одне на одного.
— Цікаво, що ти робитимеш.
— І мені цікаво.
— Та бери восьминога. — А чи він хоче сказати: «забудь про Слотропа»? Напружена мить.
Аж тут Пойнтсмен вибухає своїм знаменитим реготом, що став у великій пригоді в його професії, де надто часто пан або пропав.
— Мені завжди кажуть брати тварин. — Це він до того, що багато років тому один колега — вже небіжчик — сказав, що Пойнтсмен стане людянішим, теплішим, якщо заведе собаку — за межами лабораторії. Бог свідок, Пойнтсмен спробував, мав спрингер-спанієля на ймення Ґлостер, доволі мила тварина, але ця спроба тривала менше місяця. Пойнтсменові увірвався терпець, коли собака не змогла реверсувати власну поведінку. Могла відчиняти двері дощу й весняній мошкарі, а зачиняти не вміла… перекидала відро для сміття, блювала на підлогу, а прибирати не вміла… ну чи може бодай хтось витримати таке створіння?
— Восьминоги, — вкрадливо каже Спектро, — гарно піддаються хірургії. Вони здатні пережити масоване видалення мозкових тканин. Їхній безумовний рефлекс на жертву дуже надійний: покажи їм краба: ХАП! мацак випустить — і готово, отруїть жертву і вже має чим повечеряти. І ще, Пойнтсмене, вони не гавкають.
— О, але… Ні… резервуари, помпи, фільтри, особливий раціон… може, в Кембриджі це нормально, у тих хлопців, але ж у нас усі такі жмикрути, тут потрібен клятий наступ фон Рундштедта[72], щонайменше… Відділ політичної пропаганди нічого не фінансуватиме, якщо це не виправдає себе у тактичному сенсі, негайно — минулого тижня, розумієш, або й швидше. Ні, восьминоги — то надто складно, навіть Пудинг їх не купить, навіть застаріла манія величі власного персоною.
— Їх можна навчити геть усьому.
— Спектро, ти ж не диявол. — Придивляючись ближче. — Правда? Ти сам знаєш, нам усе налаштували під звукові подразники, і сама суть оцього казусу Слотропа повинна бути слуховою, та й реверсування слуховим… Свого часу я бачив, друже, кілька восьминогових мізків, і гадаєш, не помітив їхніх величезних і добре розвинених зорових часток? Га? Ти намагаєшся втелющити мені візуальний організм. І що там бачити, коли ці бісові тварюки падають?
— Світіння.
— Га?
— Вогняна червона куля. Падає, як метеор.
— Маячня.
— Ґвенгідві недавно бачив, уночі, над Дептфордом.
— Ось чого я хочу, — Пойнтсмен схиляється до центру освітленого кола, його біле обличчя вразливіше за голос, шепоче над палаючим вістрям підшкірної голки, що стійма завмерла на столі, — мені треба насправді не собаку, не восьминога, а якого-небудь твого Лиса. Хай йому біс! Одного, маленького, Лиса!
Щось скрадається містом Дима, згрібає ручиськами дівчаток — струнких, чудових, гладеньких, наче ляльки. Їхні жалібні зойки… жалібні і сумні зойки… обличчя однієї з них раптом дуже близько і ницьма! на уважні очі опускаються кремові повіки з густими віями, гучно хляпають. У голові Джесіки гуркоче довгий відгомін свинцевих противаг, і повіки розчахуються. Вона спливає саме, щоб почути, як по слідах вибуху здуває останні відголоски, суворі й пронизливі, зимовий звук… Роджер також на мить прокидається, бурмоче щось наче «сране божевілля…» і знову поринає в сон.
Вона потягується, маленька рука наосліп намацує годинник, що цокає, потертий плюшевий живіт панди Майкла, порожню молочну пляшку з червоними квітами молочаю із саду, що за милю звідси по дорозі, — рука тягнеться туди, де мають бути сигарети, але їх нема. Тепер, наполовину вилізши з-під ковдри, Джесіка зависає поміж двох світів, атлетично-пружною білизною в холодній кімнаті. Ох, ну… залишає Роджера у теплій норі, тремтить і рухається — шух-шухшух — у зернистій пітьмі по зимово-тугих дошках підлоги, для босої ноги ковзьких, наче крига.