Выбрать главу

Роджер умить помітив зв’язок.

— Хотів би знати, — обмацуючи кишеню за кишенею, чому там ніколи нема цих клятих — ага, ось вони, — чи відповідатиме це Пуассону… ану поглянемо…

— Мехіко. — Доктор нахилився вперед з неприхованою ворожістю. — Тими пророслими стеблинками вони зцілювали недужих, для них сито було священним предметом. А що ви зробите із ситом, яким накрили Лондон? Як скористаєтеся тим, що зростає у вашій мережі смерті?

— Щось я не встигаю за вашою думкою. Це ж просто рівняння…

Роджеру насправді хочеться, аби інші зрозуміли, про що він каже. Джесіка це усвідомлює. Якщо не розуміють, його обличчя іноді блідне, мов крейда, і затьмарюється, наче за брудним вікном залізничного вагона, коли падають сріблясті перепони і напливають простори, які ще більше відмежовують його, сильніше розмивають його самотність. З першого їхнього дня вона знала, коли він перехилився відчинити дверцята «ягуара», не сумніваючись, що вона нізащо не сяде. Побачила його самотність: в обличчі, між почервонілих рук з обгризеними нігтями…

— Ну, так нечесно.

— Навіть дуже чесно. — Роджер тепер страшенно цинічний, виглядає, як на неї, дуже молодо. — Усі ми рівні. Однакові шанси, що в когось влучать. Однакові з погляду ракети.

На це вона відповідає гримасою Фей Рей[75], очі витріщені, рот готовий розчахнутися для крику, аж зрештою він, не витримавши, регоче.

— Ой, та годі тобі.

— Іноді… — Але що вона хоче сказати? Що він завжди має бути привабливим, потребувати її й ніколи не ставати таким завислим статистичним херувимом, який, загалом, не бачив пекла, а говорить ніби найпослідущіший грішник…

— Дешевий нігілізм — так це називає капітан Прентіс. Якось удень біля замерзлого ставу поблизу «Білої візитації» Роджер кинувся смоктати бурульки, бабрався і метляв руками, малюючи у снігу янголів, пустував.

— Гадаєш, він не заплатив… — Погляд піднімається, обвітрене лице Пірата закінчується ніби десь у піднебессі, її волосся нарешті перекриває шлях поглядові його сірих суворих очей. Він був другом Роджера, він не грався і не робив підкопів, геть нічого не знав, здогадалася вона, про ці війни бальних туфельок — та йому в будь-якому разі не треба знати, адже вона й так жахлива кокетка… гаразд, нічого серйозного, але ці очі, в які вона так і не змогла глибше зазирнути, від яких так паморочилося в голові, які так вражали, їй-богу…

— Що більше V-2 он звідти очікує пуску от сюди, — сказав капітан Прентіс, — то, очевидно, більше у нього шансів котрусь одну із них упіймати. Аякже, не скажеш, що він не платить бодай мінімального мита. Як, зрештою, і всі ми.

— Ну що ж, — кивнув Роджер, коли вона йому пізніше розповіла, погляд десь блукає — Роджер у роздумах, — знову це кляте кальвіністське божевілля. Плата. Чому їм усе треба тлумачити в категоріях обміну? Чого хоче цей Прентіс, чогось на кшталт Пропозиції Бевериджа[76]? Визначити кожному Коефіцієнт Гіркоти! чудово — постати перед Оцінювальною Комісією, одержати стільки-то очок за те, що єврей, за концтабір, втрачені кінцівки чи життєво важливі органи, за втрату дружини, коханої, близького друга…

— Так і знала, що ти розсердишся, — пробурмотіла вона.

— Я не серджуся. Аж ніяк. Він має слушність. Усе це дешево. Гаразд, але що ж тоді йому потрібно… — ось він походжає задушливою, тьмяною, маленькою вітальнею, завішаною суворими портретами улюблених мисливських собак, що роблять стійку у полях, яких ніколи й не існувало, хіба що в чиїхось фантазіях про смерть, луки золотяться дедалі більше — мірою старіння олії з насіння льону, вони що далі, то осінніші, більш некропольні, аніж довоєнні сподівання, — адже кінець усім перемінам, бо статичний день тягнеться довго, і тетерук завше в розпливчастому злеті, погляди ведуть навскоси через фіолетові пагорби до блідого неба, доброго собаку насторожує споконвічний запах, постріл у нього над головою завше от-от лунає — ці сподівання постають так відверто, так беззахисно, що Роджер навіть у найдешевшому нігілізмі ніяк не може змусити себе зняти картини, повернути їх лицем до шпалер, — чого ви всі від мене хочете, я щодня працюю серед несамовитих божевільних, — Джесіка зітхає о Господи, підібгавши в кріслі гарні ніжки, — вони вірять у життя після смерті, спілкування розуму з розумом, у пророцтва, ясновидіння, телепортацію, — вони вірять, Джес! І… і… — щось не дає йому доказати. Вона забуває про досаду, вибирається з м’якого пейслійського[77] крісла, щоб обійняти Роджера, і звідки вона знає, стегна під теплою спідницею і лобок підсуваються ближче, аби розбудити й підняти його прутень, рештки помади розмазуються по його сорочці, м’язи, доторки, шкіра, догори, криваво — як точно знає, що Роджер мав сказати!

Розум-до-розуму, сьогодні допізна біля вікна, поки він спить, припалюючи одну дорогоцінну сигарету від іншої, сповнюючись потребою заплакати, бо вона так чітко бачить свої межі, знає, що ніколи не зможе захистити його, як мала б, — від того, що може впасти з неба, від того, в чому він не міг зізнатися того дня (риплять засніжені стежки, аркади схилених дерев з крижаними бородами… вітер збиває кристали снігу: на її довгих віях розквітають фіолетові й помаранчеві істоти), і від містера Пойнтсмена, і від Пойнтсменового… його… похмурість, щойно з ним зустрінешся. Від його байдужої нейтральності науковця. Рук, які… вона здригається, налітайте, ворожі тіні зі снігу та спокою. Вона випускає з рук штору затемнення. Рук, які здатні мучити людей, мов собак, і ніколи не відчути їхнього болю…

Скрадання лисиць, полохливість дворняг стали нинішнім вуличним рухом, що жебонить у подвір’ях і вуличках. Мотоцикл на автостраді реве зухвало, наче винищувач, огинає село дорогою до Лондона. У небі дрейфують оброслі перлами велетенські аеростати, а повітря таке непорушне, що недовгий ранковий сніг налипає на сталеві троси, білий колір крутиться м’ятною паличкою в тисячах футів ночі. І люди, що могли б спати у спорожнілих будинках, люди, зметені, дехто вже й назавше… чи сняться їм міста, що вночі сяють вогнями, чи бачать вони Різдво знову очима дітей, а не збитих докупи овець, таких вразливих на голому схилі, вибіленому нестерпним сяйвом Зірки? чи пісні — такі кумедні, такі милі чи правдиві, що їх, прокинувшись, і не згадаєш… сновидіння мирного часу…

— Як це було? До війни? — Вона знає, що жила тоді, ще дитиною, але вона про інше. Радіоприймач, «Варіації Френка Бриджа» крізь атмосферні перешкоди, гребінець Внутрішнього мовлення Бі-Бі-Сі для сплутаних мізків, пляшка «Монраше», Піратів подарунок, холоне на кухонному вікні.

— Ну, річ у тому, — надтріснутий голос старого буркотуна, рукою паралітика тягнеться лапнути її груди так огидно, як тільки вийде, — дівчинко, все залежить від того, якої саме війни, — і ось воно, тьху, гидота, слина збирається в куточку нижньої губи, перетікає й сотається сріблястою ниткою, він такий розумний, він репетирував усі ці огидні…

— Не клей дурня, Роджере, я серйозно. Я не пам’ятаю. — Дивиться, як на щоках увиразнюються ямочки, а він розмірковує, якось дивно до неї усміхаючись. Так буде, коли мені виповниться тридцять… спалах — кілька дітей, сад, вікно, голоси Мамуню, що… огірки і коричнева цибуля на дошці для нарізання, суцвіття дикої моркви скропили блискучо-жовтою барвою простір темної, надзвичайно зеленої галявинки, а його голос…

— Пам’ятаю лишень, що було якось по-дурному. Якась страшенна дурня. Нічого не відбувалося. О, тоді Едуард VIII зрікся престолу. Він закохався у…

— Я знаю, вмію читати журнали. Але як це сталося?

— Просто… просто до біса по-дурному, та й по всьому. Хвилювалися через те, що не… Джес, ти й справді не пам’ятаєш?

Ігри, фартушок, подружки, чорне безпритульне кошеня з білими лапками, відпустка біля моря всією родиною, смажиться риба, катання на віслючках, персикова тафта, хлопчик Робін…

— Те, що насправді минуло, чого я більше ніколи не віднайду, ні, того не пам’ятаю.

вернуться

75

Голлівудська актриса, виконавиця головної жіночої ролі у фільмі «Кінг Конг» 1933 року.

вернуться

76

Йдеться про звіт британського економіста Вільяма Бевериджа щодо шляхів поліпшення добробуту населення Великобританії.

вернуться

77

Візерунок зі східними (перськими) мотивами.